Зулейху дуже турбувало здоров’я лікаря, яке, попри всю Юсуфову турботу про нього, щодень погіршувалося. Прокинувшись, він весь час перебував у стані якоїсь дивної неуважності, здавалося, що він нічого не чує й ні про що не думає. А коли він спав, складалося таке враження, ніби тіло його усихало, щоки западали, а губи блідли. Він важко дихав, часто і нерівно. Інколи дихання його ставало зовсім здавленим, він ніби починав задихатися, і тоді раптом розплющував очі, на мить оживаючи, й тільки слабо посміхався, немов сам дивуючись із того, що прокинувся.
Зулейха інколи питала Юсуфа:
— Як цей нещасний ще збирається працювати?
Юсуф з батьківською ніжністю непевно відповідав:
— Побачимо… Щось та придумаємо. Не залишати ж його такого на вулиці!
Мармурове море закінчилося, вони йшли в Дарданелли.
Пливли вони як і раніше повільно. Днями зупинялися в невеликих селищах і селах, подібних до Чардака чи Геліболу, а вночі вирушали далі — до наступної пристані між зеленими й червоними сигнальними вогнями на березі.
Усе більша з кожним днем жовта пляма місяця кипіла на осяяних мерехтливим сяйвом морських хвилях, збурених легким вітерцем. «Ташуджу» повільно линув по воді. Здавалося, якась невідома сила втягує його в цей чарівний місячний потік.
Якось уночі перед Нарою, милуючись маяками Чанаккале і Кілітбахіра, вони порахували, скільки днів минуло відтоді, як вони відпливли зі Стамбула.
Зулейха здивувалася:
— Ох і довгою була дорога в маленькому Мармуровому морі! За стільки днів, певно, можна було й Америки дістатися…
Юсуф відповів:
— Ми навмисне так довго петляли по Мармуровому морю… Далі вже не буде цієї чудової прохолоди… На Середземному морі зараз усе, мабуть, аж плавиться. Але, якщо ви знудилися, то ми, звичайно, могли б далі плисти швидше.
Ні, зовсім не це мала на увазі Зулейха. Вона лише хотіла сказати, що ця довга подорож збудила безліч спогадів, пов’язаних із цими місцями, і прихований комплімент Юсуфу, який влаштував цю поїздку, в її словах теж був, і ще…
Та менше з тим! Вирішивши, що все це пояснювати надто довго, Зулейха просто посміхнулася:
— Навпаки, я б навіть хотіла, щоб дорога була ще довшою… — Сказавши це, вона відразу звернула розмову на інше і вказала рукою на горби праворуч: — А бої в Чанаккале проходили тут, еге ж?
Юсуф схвально закивав:
— Так… Я собі подумав… Для мене дуже важливо проїхати машиною по всіх місцях боїв іще раз. Коли я вам як слід покажу всю протоку, то, з вашого дозволу, ненадовго від вас утечу… А ви на «Ташуджу» попливете в Седдюльбахір. Там я до вас прилучуся… Це забере годин п’ять-шість, не більше…
Зулейха, трохи повагавшись, спитала:
— А якщо я захочу поїхати з вами, я вам не заважатиму?
Юсуф розсміявся:
— А чим ви можете завадити? Навпаки, мені буде приємно… Але я не насмілився вас запросити. Думав, для вас буде стомливо трястися в машині кілька годин по вигорілих і зруйнованих землях.
— То ви згодні взяти мене з собою?
— Як собі хочете…
Проходячи по палубі, Юсуф почув, як його кличе дружина, і, обернувшись, побачив її в одному з човнів, підвішених до борту пароплава. Зулейха розпустувалася, мов дитина. Смикаючи за вервечку, прив’язану до залізних кріплень на борту, вона легенько розгойдувалася в човні, як на гойдалці.
— Непогану колисочку ви собі маєте.
— Еге ж, справжнісінька святкова гойдалка… Якщо й вам згадалося дитинство, то долучайтесь, — місця вистачить.
Мовивши так, Зулейха перейшла на інший край човна, підібрала довгу спідницю, звільняючи чоловікові місце поруч себе.
Юсуф уже почав був звикати до того, що дружина така люб’язна з ним останнім часом, та все ж щоразу дивувався її незвичній поведінці. Досить спритно як на такого здоровезного чолов’ягу він вплигнув у човен.
Посеред нічного моря в затісному човні вони сидять так близько, Юсуфова рука ледь торкається її руки… Зулейсі раптом закортіло сказати чоловікові приємні й щирі слова про ці облиті місячним сяйвом пагорби Кілітбахіра, на яких зараз можна було навіть розгледіти білі тонкі серпантини стежок, і ще багато про що хотілося б їй з ним поговорити. Але після його сухої відповіді: «Як собі хочете» на те, що й вона, мовляв, не проти прогулятися тутешніми місцями, вмить розхотілося.
Біля Майдоса «Ташуджу» розвернувся й повільно поплив просто у бік Чанаккале серед пасмуг світла на воді. Подекуди ці мерехтливі смуги, здавалося, розбивалися на скалки, й визорювали, мов сухозлітка.