Квіти на них геть зів’яли, зелені стебла за півгодини втратили свіжість і пожовкли так, ніби пережили цілий сезон.
Юсуф перев’язав їх стьожкою, відірваною від краю хустки, підніс до губ, неначе вдихав їхній запах, і примостив на вході до однієї з розщелин.
Зулейха подумала: «О Аллах, як він любить, як любить!»
І в цю мить несамохіть, немов дощ з невеликої хмаринки ясного літнього дня, з її очей покотилися сльози. І так само швидко припинилися, легко й безболісно, не лишивши сумного сліду в душі. Не зрозуміло було, чи це сонце викликало сльози, чи переживання.
Не дивною була й та романтична школярська відданість, яку до цього часу можна було спостерігати у деяких Юсуфових ровесників. Зулейха і сама помічала, як за ті кілька років у Гьольюзю її душу іноді невідомо чому раптом огортало сильне хвилювання. Мабуть, і сьогоднішні сльози, що не знати звідки взялися, це напад усе тієї ж гарячки, яка час від часу нагадувала про себе.
Коли поворітьма вони знову підійшли до річки, Юсуф залишив дружину в холодку, а сам пройшов униз за течією і загубився в очереті, а як повернувся, Зулейха побачила, що він убрався у свіжовипрану сорочку.
— Ви не застудитеся в мокрій сорочці?
Кажучи це, молода жінка намагалася говорити якомога спокійніше, байдужим тоном, щоб він не помітив її занепокоєння.
Юсуф посміхнувся і пожартував:
— І п’яти хвилин не мине, як вона висохне… — Потому сів на траву навпроти Зулейхи і вів далі: — Це звичка військових — прати білизну там, де знайдеться вода… Що ж до простуди і хвороб, то це нісенітниця… Ви не помічали і тому не знаєте, що я роблю вночі, коли жарко. А я, коли ви засинаєте, спускаю сорочку на вервечці в море… Потім чекаю, коли вода на мені випарується… Ви навіть не уявляєте, як солодко потім спиться в прохолоді у вашому шезлонгу на палубі.
Зулейха несподівано для себе вигукнула:
— У мокрій сорочці?
— Авжеж.
Молода жінка нервово посміхнулася:
— Не робіть так більше. Заради мене. Щоб я могла спати спокійно. Я не зможу заснути, коли знатиму, що ви чи ще хтось спить під морським вітром у мокрій сорочці… Як уявлятиму таке, то сама дрижаки хапатиму, думаючи, що лежу у воді.
І так, перекидаючись смішками та жартами, мов діти, враз спіткалися поглядами, але ненадовго. Вони квапливо відвернулися, мов злякавшись чогось, і очі їх знов затьмарилися, втративши блиск, як у короткозорих людей.
Та, незважаючи на це, їм усе ще було так само весело. Юсуф почав згадувати історії, пов’язані з Торосами.
— А знаєте, я у вашого батька був за головну пралю… Коли видавалася вільна година, я розкладав вогонь у садку і прав командирові сорочки. Але церував він далеко краще за мене. Я вам, напевно, не показував. У Гьольюзю серед пам’ятних мені речей є сорочка… Вона біла, але рукав зашитий чорними нитками. Зразок майстерного штукування, що вийшов з-під голки вашого батька. Розташовуйтеся на траві… Не бійтеся, треба неабиякого хисту, щоб застудиться в таку спеку. Я б охоче вам щось підстелив, та, на жаль, не маю чого зняти, крім черевиків… Ось так…
Потрапивши нарешті після неймовірної спеки в рятівну прохолоду коло води, Зулейха відчула приємну втому в усьому тілі, повільно простяглася на землі і підперла руками голову.
Чому він так весело й жартівливо говорить зараз про ті страшні випробування, що випали на їхню з батьком вояцьку долю і тривали роками? Зулейху чомусь це дуже засмучувало.
Вона згадала, що коли в Гьольюзю розповідали історії про війну, для неї в тих розповідях був тільки один герой — батько. Решта залишалися невиразними і нерухомими, мов темні декорації в трагедії. Але зараз вона подумки спостерігала за ними обома: батьком і Юсуфом, відчуваючи при цьому невимовний жаль до цього юнака, її чоловіка. Адже він — молодий, повний буйної сили і здоров’я такого, що на завидки всім, — змушений був поневірятися і страждати в найкращі роки свого життя.
Шкода, що так пізно збудився в ній інтерес до цього.
Сорочка Юсуфова, висихаючи, мінилася на очах і жмакалася там, де не прилягала до тіла.
Зулейха знову згадала оповідання про Юсуфа з історії Пророків: сорочка, яку принесли батькові Юсуфові брати, що його обдурили, а потім покинули в колодязі. Сорочка, яку порвала Зулейха, коли він був рабом у Єгипті…
Шофер, подумавши, що вони, мабуть, десь заблукали, почав голосно сигналити.
Далі дорога була рівнішою. Юсуф був провідник, яких мало. Та хоч він чудово знав усі важливі місця боїв, проте карти з рук не випускав. Він помітив, що Зулейсі справді цікаво слухати те, що він розповідає. Іноді просив шофера зупинитися, детально все пояснював на місці.