— І він не дозволяв відмивати собі руки, як учинила його дочка…
— Я не це хотів сказати. Це винятковий випадок… Навіть навпаки… Я мав на увазі, що вам передався його характер.
— Ви так думаєте?
— Це справді так. Наприклад, я не пригадаю, що б ви бодай раз, коли були хворі, звернулися до мене по допомогу…
Через якийсь час операцію з відтирання було успішно завершено.
Зулейха не забрала своїх рук з рук Юсуфа і лише мовчала, злегка нахиливши голову набік.
Юсуф серйозним голосом сказав:
— А якщо нас з вами хтось побачить зараз, га?
Зулейха поглянула на білу, залиту місячним сяйвом землю, на їхні тіні, що вимальовувалися з чіткістю джина. На схилені голови, які майже торкалися, коли вони сиділи навколішки, на своє волосся, що спадало на оголене плече. Ледь здригнувшись, вона відповіла:
— Не знаю, а що?..
— А от скажуть, що модниця ханим не діждалася ранку. Звеліла їй манікюр при місячному світлі робити.
Юсуф розсміявся, Зулейсі теж знехотя довелося його підтримати і відповісти дотепним жартом:
— Або що граються маленькі діти… Не знаю, як називається, але справді є така гра… Малюк має покласти руки на розкриті долоні іншого…
— Авжеж, авжеж… Я теж назви не знаю… Але коли був маленьким, ми весь час в неї гралися. Ми, сільські, не такі зніжені, як ви. Лупцювали щосили один одного і не стогнали: «Ой, мене побили». У мене був друг на ім’я Омер. Він помер від тифу під час війни. Ми з ним в дитинстві кілька років провели разом. Так про що це я розповідав?.. Ах так. Якось я з Омерчика грубо пожартував… Одного дня ми, як завжди, гралися на березі річки. Я затис голку між середнім і вказівним пальцями. Ось так. Тільки кінчик зверху стирчав. Бідолаха Омер був такий розлючений, що нічого не бачив, і не помітив її… Тож коли він, примовляючи «бац», ударив мене долонькою по руці…
Пояснюючи Зулейсі правила гри, Юсуф водив руками по її вологих руках, не припиняючи їх перевертати і розглядати з усіх боків. Він розгинав кожен палець, щоб натягнути шкіру на долоні, і водив пальцем по лініях руки.
Потім різко підвівся і сказав:
— Ну ось, думаю, що все… Трохи, правда, залишився запах гасу, але й він до ранку вивітриться…
Зулейха теж устала:
— Ще раз дякую.
— Нема за що, до ваших послуг, ханим.
Коли Юсуф це говорив, у його тоні відчувалася офіційність.
Зайшовши до шатра, Зулейха обернулася і поглянула крізь нещільно завішений полог. Вона побачила, як Юсуф перемішав ногами хвойні голки в тому місці, де спав, і, ніби йому більше не подобалась така постеля, повільно побрів до соснового бору і зник з очей.
Розділ п’ятнадцятий
Зулейха прокинулась ще удосвіта і тепер лежала з розплющеними очима. Вона почувалася розбитою і знервованою, адже їй не вдалося відпочити й двох годин. Її сон потривожило сонячне світло. З кожною хвилиною воно ставало все яснішим і, пробиваючись крізь запону шатра, набувало брудно-жовтого кольору.
Юсуф був більше заклопотаний тим, щоб зробити Зулейсі якісь дрібні послуги, ніж власне нею самою, а тому й не зауважив, що лице її пожовкло, а очі здавалися більшими, ніж звичайно. Сам він, хоча, схоже, й не лягав після того, як залишив Зулейху, виглядав бадьорим і здоровим, безнастанно віддаючи накази морякам, що прийшли вранці у табір.
Поводивши трохи дружину серед оливкових дерев, яким не видно було кінця-краю, Юсуф спустився до міста і посадив Зулейху в кав’ярні над морем.
Зулейха почувала себе погано, а тому майже не розмовляла. Вона сердилася, що Юсуф цього не помічає. І хоча трохи збадьорилася, поки пленталася за ним цими безлюдними місцями, з нетерпінням чекала, коли ж вони нарешті повернуться на борт «Ташуджу» і вона зможе відпочити у себе в каюті.
Коли вони сиділи на березі, вона звернула увагу на невеликий пароплав, який, здавалося, збирався покинути межі протоки, і здивовано спитала:
— Він такий схожий на «Ташуджу»… Чи, може, це він і є? Юсуф поглянув у той бік, куди показувала Зулейха, і з удаваним подивом відповів:
— Гадаю, це він і є…
Зулейха пошукала очима «Тажуджу» в затоці, але його там не було.
— Ох, я нічого не розумію. Що відбувається?
— Та тут нема чого й розуміти. «Ташуджу» нас залишив і відпливає… Мабуть, ми надокучили капітанові, і він збунтувався.
Зулейха знов подумала, що Юсуф жартує або готує їй черговий сюрприз, а тому була спокійна і розсміялася:
— Ви мене оточили такою увагою і турботою, що тепер я навіть думати не можу ні про яку небезпеку…