Як вважалося провиною залишатися в обіймах партнера секундою довше, ніж закінчився вальс, так само і вона в своїх думках вважала за неможливе залишатися в обіймах Юсуфа після того, як закінчаться тілесні втіхи. І, поцілувавши його в губи, поверталася до себе в кімнату.
Так, не можна було заперечувати, що будь-кому приємно заснути на мить, а потім прокинутися на грудях коханої людини, а якщо і не коханої, то тієї, якій довіряєш.
У цю мить Зулейсі спало на думку й інше. Голова, яка лежала на грудях цього молодого і пристрасного чоловіка, плече, що він стискав долонею, врешті-решт належали тій, яка кілька років доводилася йому дружиною. Насправді неможливо було уявити, щоб ця голова і це оголене тіло, з якими пов’язано стільки спогадів, не викликали в ньому жадання і пристрасть.
Але Зулейха, попри всю свою спостережливість, не помічала в чоловікові нічого крім спокою і турботи людини, яка тримає на руках хвору чи просто заснулу сестру.
І цей глибокий спокій, котрий не піддавався жодним логічним поясненням, почав Зулейсі несподівано здаватися ознакою величезної кривди.
Машина несподівано зупинилася перед мостом. Юсуф заговорив із шофером, і Зулейсі довелося підвести голову. Аби більше скидатися на людину, яка щойно прокинулася, вона широко розплющила очі. Якби Юсуф звернув на неї увагу в цю хвилину, то з ясного і сповненого глибокої задумливості погляду він би зрозумів, що Зулейха вже давно не спить.
Юсуф повільно вивільнив руку, якою притримував дружину, і пояснив:
— Ви так стомилися, що задрімали. У вас голова нахилилася. І мені довелося вас підхопити. — Потім вийшов з машини і простягнув їй руку, щоб допомогти вийти: — Сподіваюся, вам не важко буде трохи пройтися пішки. Зовсім трохи, кроків сорок-п’ятдесят.
Поряд з мостом висіла табличка, яка свідчила, що вантажному транспорту і автомобілям забороняється по ньому їхати.
Зулейха прочитала її і розгублено спитала:
— Що ж нам робити?
Юсуф знизав плечима і насмішкувато сказав:
— Поїдемо, звичайно. А що нам ще залишається? Не кидати ж машину.
— Так, але ж це небезпечно. Якщо тут почепили таку табличку…
— Ваша правда… Але поки ви спали, то й не помітили, як буквально за дві хвилини до нас звідтіля мостом проїхав пікап… А він куди важчий за наше авто, принаймні, вдвічі. Там, де він проїхав, наш автомобіль хоча б раз вже напевно легко проскочить.
Водій докинув і свої зауваження, посміхаючись крізь вуса:
— Та якщо так дивитися, то небезпечно було і вчора, і тиждень, і місяць тому… Але тепер нарешті гроші знайшлися, скоро відремонтують…
Коли Зулейха побачила, що, висадивши її з машини, Юсуф сам приготувався сісти в неї знову, спитала:
— А як же ви?
Юсуф із смішком відповів:
— Мені, чесно кажучи, вже добряче набридло ходити пішки. — А потім додав тихим голосом, так щоб не почув водій: — Навіть якщо можливість небезпеки буде одна на мільйон, все одно потрібно робити тільки так… Ніколи не можна кидати водія самого.
Сторонній людині така поведінка могла б здатися або дитячою бравадою, або донкіхотством. Але Зулейха так не думала, бо знала, що це його природжена шляхетність, яка йде від родинних традицій предків-деребеїв. Їй пригадалась одна подія, що сталася в перший рік їх спільного життя.
Якось опівночі, коли надворі періщив дощ, усіх жителів маєтку розбудив різкий грюкіт у двері. Порушником спокою виявився староста Омер Чавуш, поруч з ним стояв пастух, який дуже затинався і закашлявся від швидкого бігу.
Пастух помітив, як двоє дивно одягнених людей зайшли до каменоломень з боку кошар. Він не наважився до них підійти, бо не знав, що вони збираються робити, і побіг мерщій будити старосту.
Омер Чавуш похапцем натягнув на себе чоботи і кожух, озброївся, але все одно прийшов до господаря, щоб повідомити про непроханих гостей.
Юсуф, не кажучи ні слова, одягнувся, поклав у кишеню пістолет, який завжди лежав у головах у нього в кімнаті, зняв хлист, що висів на стіні, і вийшов на вулицю.
Коли Зулейха побачила, як свекрушине обличчя зблідло, немов полотно, і як та, нервово тереблячи руками кінці головної хустки, стала молитися, спитала:
— Ханим, а хто ці люди?
Зулейха помітила, як розширилися від хвилювання очі старої жінки, коли вона їй відповіла:
— Може, втекли з в’язниці або з армії. А може, й розбійники. Хто ж їх знає, дочко.
— Значить, це небезпечно?
— Звичайно, дочко.