Зулейха з давнього часу дивилася як на гірший з гріхів проти гарного тону їсти під час вистави в театрі або в кіно і вважала це найганебнішим порушенням етикету жителями Анатолії. А тут раптом погукала офіціанта, який снував між рядами стільців, побрязкуючи щипцями для цукру, і замовила собі газовану воду, а Юсуфові — каву.
Коли Зулейха це робила, в ній знову прокинулося те дивне відчуття, яке з’явилось у неї кількома годинами раніше, коли вона висунулася з дверцят машини на піщаному пляжі. Дівчина ніби бачила, як дивовижна краса, котру людина може пережити в своєму житті не більше одного разу, — у вигляді сяяння, подібного до того, що йде від металевої статуї, — змусила заблищати її очі, заграти усмішку на обличчі.
Фільм виявився не лише німим, а й без музичного супроводу… Тишу порушували лише голоси глядачів, які зрідка кидали свої репліки, та плач якогось малюка, що рюмсав на руках у матері.
Слабкий фільмопроектор програвав у битві з яскравим місяцем: розгледіти бодай щось можна було лише в тій частині білого екрана, куди падала тінь від крислатого дерева.
Юсуф дивувався, як у них не вистачило розуму спорудити тент для захисту від місячного світла. Зулейха дзвінко розсміялася на це критичне зауваження.
Попереду них сидів огрядний чоловік середніх літ. Шерстяний піджак він поклав на стілець поряд із собою, а на плечі накинув велику хустку. Гадаючи, що вони прибули до їх містечка вперше, товстун з невимушеністю, властивою жителям Анатолії, мов люб’язний господар, звернувся до Юсуфа:
— Якщо ханим не до вподоби мій кальян, то я зараз же пересяду наперед…
Іноді фільм то уривався, то окремі його кадри набували вигляду неясної тіні через те, що плівка витерлася від давності. У такі хвилини цей чоловік обертався до них і жартував:
— Хаджі-бей скуповує плівку кілограмами… По двадцять курушів за кіло… Дешево бере, на вагу… Якщо де порветься, сам усе склеює. Він, як і я, в таких справах нічого не тямить, тому і склеєно все сяк-так… Та ви вже йому пробачте. На тому світі все зарахується… Хаджі-бей у нас такий крутій… За гроші нам мрії показує… Он, у минулі часи дурням втелющували всяке зілля з пилу від барабана та з тіні від мінарету, а ті й радісінькі. Ха-ха-ха… Кажу ж вам, такий вже крутій… Не так-то просто мріями торгувати…
Хаджі-бей, швидше за все, був власником кінотеатру, а кіноплівка — переклад з французької «пелі-кюль»…
Юсуф знав, що його дружина ніколи не була в захваті від фамільярності, а тому не наважувався зав’язати розмову з товстуном. І неабияк був подивований, коли Зулейха голосно реготала і відповідала на його запитання. Її, мабуть, потішив каламбур про торговця снів, бо вона обернулася до Юсуфа зі словами:
— Як здорово, правда? Як гарно сказано, ніколи не забуду…
Фільм, напевно, залишився ще з тих часів, як з’явилося на світ кіно. Плівці було років тридцять-тридцять п’ять. Це стало зрозуміло не лише з того, що окремих кадрів просто бракувало, а й тому, що зображення смикалося, а кадри різко стрибали.
Не ясно було, ні про що фільм, ні де відбувається дія. З небагатьох старих підписів, які Хаджі-бей не здогадався вирізати, можна було зрозуміти, що в лісових хащах тече річка, на березі якої в селі живе хлопчина років двадцяти. Тут, у глушині, він народився, тут і живе разом з матір’ю. Незважаючи на благання матері, котра боїться за його життя, він будує подобу плоту з дерев’яних дощок. Хлопчина хоче, коли розтане лід і скресне вода, по річці спуститися до моря, про яке він чув, що воно є невідь-де. Коли настає літо, юнак спускає пліт на річку і пливе серед сплавлених дерев — їх спилюють неподалік у лісі. Десь у середній течії річки має бути станція. Щороку влітку туди приїжджає група людей, обвішаних здоровенними пістолетами, в колоніальних шапках на голові і з ласо — з безладної вервечки кадрів стало зрозуміло, що вони — дослідники. Вони будували бараки й намети і жили в них кілька місяців, а коли річка починала зашерхати льодом, знову цілим загоном вирушали невідомо куди. Цей хлопчисько, якому так кортіло побачити море — знову з незрозумілої причини, — потрапляє в полон чарів таємничої жінки, яка самотиною живе в бараку, і деякий час проводить у неї. Так і не діставшись до моря, бачачи, що річка починає замерзати, він повертається назад.