Його пошуки пригод повторюються кілька років поспіль і завжди закінчуються однаково.
По білосніжному в сяйві місяця екрану текли каламутні потоки води, розгойдувалися тіні від дерев та листя, і незрозуміло було, чи це картинки з фільму, чи мерехтіння справжніх дерев довкола. Ці тіні змішувалися з листям, що лежало під ногами хлопчини, який хотів побачити море, серед скаженої гонитви в степах, де нічого не було видно через хурделицю і де падалішнє листя здіймав угору вітер.
Якби Зулейха дивилася цей фільм або щось подібне в гарному кінотеатрі, якби він був яскравішим і зрозумілішим, то, напевно, він швидко б їй надокучив.
Але в такому вигляді він її захопив. У цій історії, в якій молодий хлопчина хотів спуститися до моря, неможливо було зрозуміти нічого, крім того, що він не в змозі врятуватися від якоїсь завіси таємниці. Зулейсі бачилося щось від Ібсена, і потроху її огорнув смуток.
Юсуф не міг надивуватися тому, як Зулейху міг захопити цей фільм, про який їхній знайомий з наргіле сказав, що на нього квитки і по десять курушів продавати було задорого, і лише примовляв:
— Якщо вам набридло, ми можемо піти.
Зулейха додивилася фільм до кінця і, коли увімкнули світло, швидко змішалася з натовпом, щоб Юсуф не побачив сліз, що навернулися їй на очі.
Розділ вісімнадцятий
Човен доправив їх на борт «Ташуджу» близько півночі. Коли вони підпливали до трапа, то побачили, що на палубі їх уже чекають капітан з дерев’яною ногою і лікар. Позаду них у білій куртці, взявшися в боки, стояв малюк Халіль.
Зулейха, ніби побачивши знайомих після довгої розлуки, підхопилася з місця так рвучко, що човен захитався, і стала махати їм руками. У цю мить вона зрозуміла, що, сама того не помічаючи, якось дивно приросла душею до всіх цих людей.
Коли вона піднялася на палубу, до неї підійшов Халіль з таким виглядом, ніби хотів повідомити щось надзвичайно важливе. Він сказав, що готовий до відплиття пароплав промине Міділлі вночі, тож він не зможе показати їй пагорб, де лежить милий його серцю Єре. І з цим нічого не можна було вдіяти. Але Зулейха разом з Халілем дуже засмутилися, ніби втратили щось для себе цінне.
Цієї ночі лікар, який майже завжди рано вкладався спати на плетене крісло на палубі, проти звичаю, чекав на них. Він засміявся, коли Зулейха погладила його руки. Його пальці завжди були трохи припухлими, незважаючи на загальну худину. Лікареві очі привітно заблищали.
— Ну ось ми нарешті й побачилися… Надовго ж ви пропали… — сказав він, а потім пообіцяв Зулейсі: — Сьогодні вже пізно, але завтра ми з вами зіграємо в нарди.
Зулейха з подивом помічала, як ця людина починала займати важливе місце в її житті. Іноді вона відчувала, як усередині ворушилося почуття, схоже на те, яке так прихилило її до батька.
У перший день, коли вона його лише побачила, цей хворобливий старий здався їй просто втіленням безутішності. Старість неминуча для всіх, а тут ще таке лихо — втратити молодого сина, та й потім ще в такому стані, хворим і розбитим, їхати в Анатолію на пошуки праці! Більшого нещастя навіть уявити годі! І в той же час Зулейха стала помічати, що з плином часу старий плакав уже не так гірко. Він став потроху чимось цікавитися і навіть радіти.
Свого часу він збирав чотки. Виявилось, що у нього навіть була невелика колекція, яку йому довелося продати, коли він відправляв сина до Європи. Зараз здавалося, що навіть азарт колекціонера в ньому ще не зовсім згас.
Коли він узнав, що коштовний дарунок, який лежав у сумочці Зулейхи, — чотки, очі його заблищали, і він одразу ж захотів на них поглянути.
Зулейсі не важко було самій визначити, з якого дерева або каменя виготовлені чотки. Але, помітивши, що лікар, перелякано дивлячись на них, хоче сам собі це нагадати, здогадалася, що в ньому говорила більше колишня цікавість, аніж бажання зробити їй послугу. Лікар начепив окуляри і заходився уважно розглядати чотки, котрі Зулейсі дісталися як нагорода за довгі пошуки. Він потер їх у долонях і, заплющивши очі й глибоко вдихнувши їх запах, сказав:
— Амбра найвищої якості.
Зулейха спостерегла, що цей запах його просто задурманив, і відповіла:
— Якщо дозволите, я вам їх подарую.
— Мені? Ці чотки? Ні, не візьму. Ні за що в світі не візьму…
Лікар відмовлявся від подарунка з упертістю, яка трапляється лише в стариків, і з силою стискав тремтячі руки в кулак, ніби боячись, що подарунок йому всунуть силоміць.
Тоді Зулейха йому пригрозила, що образиться й не гратиме з ним у нарди, і дитячим жестом, який давно став для неї звичним, поклала кисть правої руки на його руку.