Зулейха почала роздумувати над тим, що відбувалося з лікарем.
Можливо, старість — зовсім не такий безпорадний стан, як здається. Рвійність, страждання, напади зневіри, що доводять людей до самогубства, — усе це йде від невпинно працюючих легень молодого тіла, від серця, що гарячково б’ється. Але коли зноситься серце, постаріє тіло, потовщаться судини, голова більше не бунтує, душа втрачає здатність спалахувати й палати, людина, немов гнилий зуб, з якого видалили всі нерви, будує останній світ надій з осколків пам’яті, із захоплень різними дрібницями на кшталт чоток і бляшаних коробочок. І в цій безтурботності її й застає смерть.
Ніщо не вселяло побоювань за здоров’я лікаря, окрім нападів ядухи, що зрідка траплялися. А радість і життєва сила, які, здавалося, все зростали в міру того, як він прихилявся до Зулейхи, навіть надавали йому вигляду нормальної людини. Але деякі симптоми, що з’являлися в ті періоди, коли він часто дрімав у плетеному кріслі, — те, як у нього повільно закочувалися очі, а губи міцно стискалися й блідли, — Зулейсі здавалися ознаками близької смерті. Те саме вона помічала в останні дні життя свого батька.
Першим, кого Зулейха зустріла наступного дня на палубі, був капітан з дерев’яною ногою.
Розділ дев’ятнадцятий
— Де ми? — спитала Зулейха.
— Прямуємо до Чешме.
Усміх застиг на губах молодої жінки. Вона часто закліпала віями.
— Хіба ми їдемо не в Ізмір? — знову спитала вона. — У нас є справи в Чешме?
Капітан злегка повів плечима:
— Ні… Я і сам не знаю, слово честі… Так уранці наказав пан Юсуф.
На люкові головного трюму пароплава борюкалися двоє. Одним був малюк Халіль з Міділлі.
Юсуф та ще кілька матросів уважно спостерігали за сутичкою. Часом він щось вигукував, і лунав його сміх.
— Ну ж бо, Халілю… Вперед, покажи себе! — Побачивши поруч Зулейху, він не припинив реготати. — У нас тут боротьба пехліванів… Ваш Халіль не побоявся ножа, вирішив помірятися силами з кочегаром із Сакиза… Але так завзято б’ється! Прямо розлючений бійцівський півник.
Зулейха деякий час, здавалося, з цікавістю спостерігала за сутичкою, а потім промовила байдужим голосом:
— Я тільки що бачила капітана… Ми, виявляється, прямуємо в Чешме, це правда?
Юсуф відказав, не повертаючи голови:
— Так, ми змінили курс.
— Чому?
— Я подумав, що Шевкет-бей ще там… Буде добре застати його, якщо він не поїхав…
Якби Юсуф цієї миті поглянув на дружину, то побачив би, що в її очах щось спалахнуло, мовби вгору зметнулось од вітру полум’я свічки. Але він, поглинутий спогляданням сутички малюка Халіля, цього не зауважив.
Потрібно було щось відповісти. Набравшись духу, Зулейха сказала все тим же рівним голосом:
— Справді, добре… Мій дядько буде дуже радий нас бачити…
— Я теж буду радий…
Не чекаючи, коли закінчаться змагання, Зулейха відвернулася і попрямувала до себе в каюту, щоб не довелося більше ні з ким розмовляти.
Вона билася над загадкою. До цього дня ніхто з них жодного разу не згадав ім’я Шевкет-бея. Чому Юсуф вирішив зустрітися з цією людиною, яка йому зовсім не подобалася? Чим була викликана така несподівана зміна?
Не було сумніву, що її дядько покинув Стамбул, щоб тільки не сприяти їй, до того ж він побоювався Юсуфа. В такому разі Зулейсі здавалося просто нестерпною ганьбою ганятися за ним по п’ятах у Чешме. Неважливо, про що думав Юсуф, коли це робив, але він, сам того не підозрюючи, змушував її страшенно нервувати.
Та найстрашніше, що вона не могла сказати, що не хоче зустрічатися з дядьком. Але, хай там як, потрібно було здолати в собі це відчуття безпорадності.
Зулейха не знаходила собі місця доти, доки від службовця на пристані в Чешме вони не довідалися, що з тиждень тому Шевкет-бей із родиною поїхав до Ізміра.
Ця звістка переповнила її радістю, хоча чоловікові вона сказала: «Шкода… ми спізнилися». Зараз вона зрозуміла, що всі її страхи були марними. Чи був сенс старому пронозі залишатися на лікуванні в Чешме хоч на годину більше, коли він узнав, що вони поїхали зі Стамбула?
«Ташуджу» знову змінив курс і повернув назад, до Ізміра.
Зулейсі здавалося, що чудове величезне місто трохи випаде із загальної програми. Адже особливістю цієї подорожі було те, що вони пливли, час від часу зупиняючись у невеликих містечках і селах.