— Не знаєте ви, дитя моє, не знаєте… Ці чотки незвичайні… Коли я засинаю, поклавши їх під подушку…
Зулейха заговорила тим же спокійним голосом, хоча почала відчувати незрозумілий страх:
— Що відбувається, коли ви спите, поклавши чотки під подушку?
— Я бачу уві сні Пророка… У довгій чорній джуббі,[50] з чорного бородою… Він схиляється наді мною і цілує духмяними вустами…
Коли він це говорив, з примружених очей його потекли сльози, щоки стали мокрими.
Зулейха пригадала, як одного вечора, коли вони розмовляли з Емін-беєм, він журився, що вже давно втратив віру, не цікавився Аллахом і Пророком.
Все було ясно. Коли лікар клав голову на подушку і в стані між сном і неспанням все мішалося в його голові, запах амбри проникав через вату подушки і народжував у його хворій свідомості ці видіння.
Цього дня Зулейха вийшла з каюти лікаря з поганим передчуттям і не насмілилася увійти туди ще раз. Вона, здавалося, повірила словам Юсуфа, який запевняв, що лікар одужує, і більше його не розпитувала.
Жара не спадала над Середземним морем. «Ташуджу» рухався вперед, нікуди більше не запливав. Зулейха дізнавалася про те, де вони і що там, де виднівся, немов димок, берег, від Юсуфа або від малюка Халіля.
Розділ двадцять третій
Якось уранці Зулейха прокинулась у ліжку на палубі і відчула навколо дивну тишу і спокій. Пароплав не рухався. Зулейха, не встаючи, відсунула край штори і в сутінках побачила ще не згаслий сигнальний вогник на березі біля маленького селища. Метрів за сто попереду щось чорніло. Зулейха придивилася і розпізнала в темряві човник з «Ташуджу».
Юсуф нічого не сказав напередодні увечері, хоча завжди попереджав, якщо вони збиралися заходити в порт. Було дивним, що човен подався до берега о такій годині. Це, мабуть, через проблеми, які зрозуміти дуже важко, — проблеми в гавані з карантинним пропуском.
Зулейха запнула штору і, перевернувшись на інший бік, спробувала знову заснути. Але човен усе ніяк не йшов їй з думки. Марно прокачавшись у ліжку з десять хвилин, Зулейха рішуче підвелася, накинула на себе манто, яке лежало поруч на плетеному кріслі, і вийшла з каюти.
На капітанському містку малюк Халіль про щось балакав з бородатим матросом. Маленький юнга стояв до Зулейхи спиною і не міг її бачити. Але, почувши, як йому щось схвильовано мовив бородань, повернув голову в її бік.
Зулейха жестом підкликала його до себе.
— Халілю, де ми?
— У Фетхіє, пані…
— Чого стоїмо?
— Присягаюся Аллахом, не знаю.
Було видно, що Халіль говорить неправду. Зулейха стала його розпитувати.
— Трохи раніше наш човен поплив до берега… Чому?
— Юсуф-бей на ньому поїхав, пані…
— Юсуф-бей? У такий час? Але навіщо? А хто був з ним?
— Веслярі…
— Хто ще?
— Ще пан лікар…
— Лікар теж поплив?
Халілю нічого не залишалося, як сказати правду.
— Учора вночі лікарю стало дуже кепсько… Він геть розхворівся після того, як ви лягли. Юсуф-бей до самісінького ранку не спав, сидів поряд з ним.
— А ти до них підходив?
— Він спочатку просив принести то те, то се. А потім сказав: «Хворому краще… лягайте й ви», — і відпровадив нас спати…
— А де капітан?
— Не знаю, у своїй каюті…
— Добре, а куди тоді повезли лікаря?
— У лікарню повезли…
— Він міг іти?
— Юсуф-бей спустив його в човен на руках… Він же легкий, як пушинка…
— Він був одягнений?
— Поверх ентарі було накинуте пальто… Лікар-бей…
Зулейха раптом роздратовано сказала:
— Халілю, ти все ходиш коло та навколо… Лікар-бей не помер?
Халіль завжди удавав із себе байдужого, якщо раптом йому доводилося щось приховувати.
Але цього разу маленький юнга з простотою, яка не викликала жодних сумнівів, мовив:
— Присягаюся Аллахом… Та хай я брата свого більше ніколи не побачу, якщо брешу…
Пояснення Халіля Зулейха доповнила власними припущеннями.
Отже, лікарю стало дуже погано вночі… Юсуф розхвилювався і звелів плисти до найближчої пристані, щоб відправити його до лікарні.
Ця думка її, здавалося, задовольнила. Цього ранку в повітрі чомусь відчувалася прохолода. Зулейха стояла на палубі, спершись ліктем на борт, і дивилася на селище, що розкинулося понад берегом. Коли їй це надокучило, вона спустилася вниз, довго вмивалася і вбиралася. Потім знову вийшла на палубу і сіла снідати коло таці, яку їй приніс малюк Халіль. Вода навколо була неглибока і прозора, видно було, як обіч судна снували зграйки мальків. Деякий час Зулейха розважала себе тим, що годувала рибок залишками сніданку, потім ще раз зійшла вниз, спакувала речі й валізи.