— А чому він іде за нами?
— Він вважає надмірною виявлену йому милість. І, мабуть, щоб показати свою вдячливість, проведе нас аж до човна.
— А в чому полягає милість?
— Спадок, що дістався йому від лікаря, — пальто й кепка… Були ще ентарі й сорочка, але він їх, напевно, десь залишив. Але їх теж цілком можна носити.
Зулейха зупинилася. Потім, як дитина, помахавши рукою, покликала старого:
— Підійдіть до нас!
— Баба-ефенді, тебе кличуть… Тут усі звуть його Баба-ефенді.
Коли старенький невпевнено підійшов, Зулейха спитала:
— Ви не забилися, коли впали?
У Баба-ефенді було приємне обличчя. Він почав сміятися разом з ними. З одного боку, він запевняв, що йому було зовсім не боляче, але потім обернувся потилицею і, розсунувши довгі білі пасма волосся, показав чималу морґулю.
— Не боляце, але дузе злякався.
— Це ж чому?
— Та от, торохнувся головою об віко труни. Не помер сце, а мало сам у труну не ліг!
Видно було, що старий любив жарти. На це ясно вказувала й манера говорити та вимовляти деякі літери.
І в той же час він був дуже вихованим. Відмовився йти поруч, як запропонувала йому Зулейха, і йшов позаду. А коли до нього зверталися, старався загорнутися полами пальта, щоб приховати стару одіж під ним.
Вони дійшли до пристані.
— На все добре, Баба-ефенді… — сказала Зулейха, потискуючи йому руку: — Я лише хочу у вас запитати… Мені раптом цікаво стало. У вас такі білі зуби… Вони у вас вставні?
Критянин посміхнувся:
— Якби з то так, ханум-ефенді, я 6 їх продав усі давно, а на гросі поїсти б купив…
Відповідь старого знов усіх розсмішила. Зулейха звернулася до чоловіка:
— Може, нам віддати Баба-ефенді й інші лікареві речі?
Юсуф похитав головою:
— Не вийде… Перш ніж роздати, спочатку ми зобов’язані показати їх властям, щоб усе було згідно з законом.
— У такому разі, якщо дозволите, я теж зроблю маленький подарунок…
Але крім грошей давати більше було нічого. Незважаючи на велику нужду, старий аж ніяк не скидався на жебрака, тому Зулейха соромилася витягнути руку із сумки.
Коли настав час розлучатися, Зулейха раптом сказала:
— А ну ж бо, Баба-ефенді, пливімо з нами.
Старий подумав, широко посміхнувся на цей жарт, який і в мріях собі уявити не міг:
— Цому б і не поплисти?..
— Ви не пошкодуєте, що поїдете звідси?
Старенький знову посміхнувся і знизав плечима:
— А караван-сараї, дітласню та лазні ми на кого залисимо?
Цього разу втрутився Юсуф і сказав Зулейсі:
— Ви знаєте… Я думав цілком серйозно про те, про що ви сказали жартома. Мені здається, він чудово поладнає з іншими мешканцями особняка…
У Зулейхи серце затріпотіло в грудях, очі заблищали. Довго сперечатися з Баба-ефенді не довелося. Він навіть не запитував, куди вони їдуть; цей старенький з розкуйовдженим волоссям і бородою готовий був іти за ними, немов величезний вівчарський собака, що раптом втратив господаря.
Юсуф не сумнівався, що ця подія порадує всіх на «Ташуджу» і допоможе перебороти той невеселий настрій, який запанував на ньому в останні дні.
Старому виявилося нічого більше тут робити, речей у нього теж не було. Він лише сказав на пристані комусь, з вигляду схожому на вантажника:
— Синку… Я від'їздзаю… Передавай уклін моїм знайомим… Я їм більсе ніцого не винен…
Це означало, що всі справи були закінчені. Але коли старий, промовляючи «бісмілля»,[51] підібравши поли пальта, піднімався в човен, Зулейха розсміялася:
— Тільки одна умова. Ви не підніметеся на борт у цьому пальті і кепці… Я підшукаю вам щось на пароплаві.
Розділ двадцять п’ятий
На «Ташуджу» не довго сумували через лікареву смерть: всього декілька ночей не лунали музичні трелі музиканта з Сакиза, а команда рано розходилася спати.
Баба-ефенді, як був так і вклався у лікаревім пальті на ліжко в каюті, де заснув непробудним сном. Насправді це була каюта помічника капітана, і тільки з поваги до Юсуфа в ній було дозволено жити лікарю. Тепер же помічник капітана боявся переселитися в каюту, де недавно померла людина, тож за власним бажанням віддав її старому критянинові, інакше нещасний старий і мріяти не міг би про такі апартаменти.
Баба-ефенді був такий старий, що за своїм віком навіть лікарю в батьки годився. Але мав на диво міцне тіло й здорові, як замолоду, зуби. Зодягнувши Юсуфові штани і його ж спортивну сорочку без рукавів з глибоким коміром, він сновигав по пароплаву, мов залишена без нагляду вівчарка, і скрізь пхав свого носа.
51
Бісмілля — «Вім’я Аллаха…» — слова, що їх промовляють мусульмани, перш ніж почати якусь справу.