— Ви спите?
Зулейха підвелася.
— Ні, — відповіла. — Я роздивляюся обрії.
— І вам не цікаво, чому це ми раптом зупинилися коло відлюдного берега?..
— Сьогодні так жарко, що в мене голова стала капустяна від спеки, я навіть і не подумала про це. Ще один сюрприз, так?
— Щось схоже на те… Ми тепер заплили в морські кордони нашого вілаєту… Стоїмо неподалік від мису Анамур. Завтра, якщо пощастить, будемо вже в Ташуджу… Отож сьогодні — останній день нашого плавання. І я пропоную вам відпочинок на пляжі як прощальний номер програми. Я вам покажу, що наші пляжі не згірші того, що вам так сподобався тоді в Дікилі.
Зулейха розсміялася:
— Суперництво вілаєтів?
— А якщо ви трохи нездужаєте сьогодні, як мені здалося, то повірте — цілюще купання в цій прекрасній бухті як вітром звіє усі хвороби.
Невдовзі човен з «Ташуджу» висадив Юсуфа та Зулейху на берег край гаю вічнозелених ріжкових дерев. Коли вони вийшли з човна на сушу, Зулейха побажала прогулятися поміж дерев.
— Щось мене трохи захитало… Це вперше таке… Мені навіть не стільки вода потрібна, скільки затінок, — говорила Зулейха і раз у раз сідала під деревами, набирала в жменю землю, підносила до обличчя, вдихаючи її аромат.
— Нічого дивного, — сказав Юсуф. — Сьогодні вже двадцять восьмий день нашої подорожі. Можна сказати, половина кругосвітньої… Вам, напевно, вже обридло.
Зулейха злякалася, що Юсуф може образитися, і, сміючись, сказала:
— Ні-ні, що ви… Про «Ташуджу» в мене залишаться якнайкращі спогади.
Вони думали, що зовсім самі в цьому гаї, але раптом помітили двох маленьких дівчаток. Юсуф і Зулейха пішли за ними і вийшли на баштан з кавунами. Старий критянин, схожий на Баба-ефенді, запросив їх до обвитої зеленню альтанки поряд з колодязем і з палкою молитвою та хвалою на устах розрізав кавуни.
Юсуф прихопив із собою фотоапарат.
Зулейха покликала до себе двох дівчаток — внучок критянина — і трохи попозувала. Потім, коли стало прохолодніше, вони знову, прогулюючись між деревами, спустились до берега моря.
Тут берег не був величезним піщаним пляжем, як у Дікилі.
Коли тут, на Середземному морі, за південного вітру розігрувалися шторми, хвилі, що накочували на берег, ламали скелі: там виднівся невеликий острівець, з якого досі стриміло коріння дерев, у іншому місці вода проточила величезну пустоту біля підніжжя скелі, ще далі громадилися купи кам’яних уламків, схожих на залишки пароплавної пристані.
Гай ріжкових дерев довкола затоки місцями спускався аж до берега і нависав над морем з країв прямовисних і голих плато, які здалека скидалися на бетонні уступи на схилах.
Юсуф довго ретельно вибирав місце для купання Зулейхи. Нарешті знайшов, приніс туди у невеликій сумці червоний купальник, куплений в Айвалику. Вибачився, що йому не вдалося роздобути що-небудь, схоже на тапочки.
— Тут усе-таки дно кам’янисте, — сказав він. — Я тут пройшовся, подивився: ще ноги пораните. Може, я збігаю швиденько до цього садівника-критянина? Раптом у нього знайдуться які-не-які капці. Звісно, за гроші.
Така щира його готовність допомогти розсмішила Зулейху, і вона сказала:
— А що станеться? Чи мої ноги якась коштовність, що їх і торкатися не можна?
Так сказавши, вона стала на пісок і, щоб не залишилося більше питань, заходилася роззуватися і скидати шкарпетки.
Юсуф залишив Зулейсі купальник та рушник і мовив:
— Що ж, тепер тут розпоряджайтеся, як у Дікилі… А я дещо пошукаю. Цікаво, чи вдасться знайти трохи стиглих стручків?
Це був привід, щоб на час купання залишити дружину саму: хай почувається вільно і робить, що їй заманеться.
Зулейха ще не забула блаженство і спокій тих годин, коли раювала, сидячи на піску на мілководді в Дікилі. Але тут їй не вдалося сісти у воду, бо вже за десять-п’ятнадцять кроків море стрімко глибшало, а на дні з’являлося каміння і водорості.
Пройшовши трохи, вона швидко втомилася. Потім вилізла на уламок скелі, звісила ноги у воду.
Коло підніжжя скелі лежала пляшка, схоже, з-під газованої води. Цікаво, як вона туди потрапила? Зулейха пригадала розповіді про людей, які загубилися в морських просторах, і, сподіваючись таким чином дати про себе знати, вони з надією вкладали записки в пляшки й кидали їх у море. З дитячою цікавістю вона спробувала дістати пляшку, щоб перевірити, чи немає там і справді послання. У цей час над піском промайнула легка тінь: повз неї швидко прослизнула морська змія і зникла під скелею.
Побачивши її, Зулейха скрикнула і рвучко задерла ноги на скелю.