Вона зрозуміла, що більше не наважиться спустити ноги у воду, і це її дратувало.
На те не було ради, тож, трохи зачекавши, вона покликала Юсуфа. Добре, що він відійшов ще не надто далеко. Той відразу ж відгукнувся і вийшов на берег.
— Що сталося?
— Не питайте… Тут змія… Я тут застрягла…
— Не бійтеся… Це ж морські змії. Вони безпечні.
— Можливо… Але це все нерви… Мені здається, що тільки-но я опущу ногу у воду, як вона обів’ється довкола мене.
Юсуф розсміявся:
— Ви маленьку змійку за якогось дракона маєте, їй-богу. Зніяковіла Зулейха почала прибріхувати:
— Вона зовсім не така, як ви думаєте, метрів два завдовжки.
— Вам, напевно, здалося.
— Можливо… Але підкажіть мені, як звідси вибратися.
— А тут порадами не допоможеш… Знову дядькові морока.
— Що ви сказали? Я не зрозуміла.
— Я кажу, знову дядькові морока. Це такий вислів. Означає, що мушу йти туди сам. Там мілко?
— Не знаю, місцями глибоко, але загалом, здається, мілко.
— Я зможу пройти, якщо високо підкочу холоші? У мене ноги довгі.
Юсуф до голінок закотив штани і увійшов у воду. Але там виявилося глибше, ніж сказала Зулейха. Юсуф походив управо-вліво, щоб знайти мілкіше місце, і враз провалився в яму до пояса.
Зулейха знов сіла на скелю, щоб не стояти так близько до Юсуфа в самому купальнику.
— Сталося те, що сталося, — сказала Зулейха і не могла стримати сміх, спостерігаючи за Юсуфом, якому було справді непереливки. — Не гоже сміятися, звісно, коли й ви в такій безвиході, та це нерви… Тільки будьте обережнішим. Якщо змія й до вас ще підпливе…
— Тоді я заскочу на скелю, до вас. Подамо «Ташуджу» сигнал про допомогу.
— А зараз нам що робити?
— Ну, звісно, переловити тут усіх змій нам не вдасться і територію очистити ми не зможемо… Тож зробімо так, як у Чанаккале — ви знов сядете мені на плечі.
Зулейха, почувши про його наміри, розсердилася. Ото вигадав! У Чанаккале вона була вдягнута, а не практично гола, як зараз: у якійсь мокрій шматині завбільшки з хустку, що поприставала до тіла. Зараз було б просто смішно, якби вона так само звісила ноги і вхопилася Юсуфові за чуприну. Але, здається, був єдиний вихід — послухатися Юсуфа.
Вона все ще нервово сміялася.
— А ви подумали про свою сорочку, яка стане такою самою, як і ваші штани, якщо я сяду вам на плечі?
— Тепер уже однаково. Та годі вам, я ж не можу вас тут залишити… Все можна пережити.
Юсуф, немов носильник, що збирається звалити на себе вантаж, зігнувся перед скелею і підставив дружині спину.
Зулейха подумала, що їй зручніше влаштуватися по-іншому — сісти на плече, а ноги звісити назад. Так вона й зробила. Але в такому положенні важко було триматися. Зулейха простягла праву руку до Юсуфового лоба, а пальці зчепила у нього на потилиці.
Хоч який був сильний Юсуф, йому ледве вдавалося утримувати рівновагу. Вода доходила йому до стегон, і він спотикався майже на кожному кроці.
Кілька разів він разом із Зулейхою мало не впав у море.
Зулейха теж повільно почала сповзати до його грудей, її зчеплені руки спершу опустилися з лоба йому на обличчя, потім на підборіддя, на шию.
І в якусь мить Зулейха відчула себе оголеною жінкою в дужих чоловічих обіймах, і цей чоловік притискав її до себе так міцно, як може притискати свою милу до грудей палкий коханець, не тямлячи себе від сильного збудження.
Їх підборіддя доторкалися одне до одного, руки стискалися з силою тятиви лука, груди тісно притискалися.
У цю хвилину погляд Зулейхи зустрівся з поглядом Юсуфа, і вона побачила в ньому сум’яття й відчула те пристрасне бажання, яке його зараз охопило.
Це була випадковість, яку навіть важко собі уявити. Їх тіла згадали одне одного, руки сплелися в палкому жаданні. Зулейха вся тремтіла, заплющивши очі. Юсуф так міцно притискав її до себе, що вона ледве зводила дух. Вона чекала, трохи розкривши уста…
Але минали секунди, а того, що чого сподівалася, не відбувалося. Коли вона знову розплющила очі, то побачила перед собою зовсім іншого Юсуфа: кров відлинула від обличчя, спокійний, стиснуті губи…
Важко дихаючи, Юсуф опустив дружину на землю. Потім витер чоло від великих горошин поту і, важко дихаючи, сказав:
— Ви зовсім легка… Але у воді йти важко.
А потім залишив її саму, щоб вона перевдяглася, і пішов собі.
Розділ двадцять сьомий
Осінь вони провели в Гьольюзю, а ближче до зими переїхали в будинок у Силіфке, вікна й двері якого все ще стояли забиті дошками.