— Нема за що. Це все природно…
Зулейха більше нічого не сказала. Їм більше не було про що говорити цієї ночі. Юсуф повільно підвівся і зібрався йти.
Зулейха, ніби це лише зараз спало їй на думку, сказала:
— Ми забули обговорити одну річ… Коли ви хочете, щоб я поїхала?
Юсуф уп’яв очі в переди своїх черевиків.
— Це вам вирішувати… Коли накажете…
— В такому разі, протягом кількох днів.
— Дуже добре. Ви мені тоді повідомите, коли саме.
— Ви кому-небудь про це говорили?
— Знає тільки мати.
— Якщо хочете, то скажіть після того, як я поїду…
— Я думаю залагодити все це більш підхожим чином… Того дня, коли ви будете їхати, ви з усіма попрощаєтеся, ніби вирушаєте в подорож.
— Справді, так буде краще…
Юсуф тихо причинив двері, ніби в кімнаті лежав хворий або небіжчик, і, намагаючись не тупотіти, повільно попрямував до передпокою.
Коли він уже доходив до сходів, двері тихенько прочинилися і Зулейха погукала його:
— Ви не підійдете ще на хвилинку?
Молода жінка була трохи збентежена. Коли чоловік знов увійшов до кімнати, вона спитала:
— Я можу поїхати завтра?
— Завтра? Навіщо такий поспіх?
— Я так хочу… До того ж я не збираюся брати з собою жодних речей. А ті деякі речі ви надішлете потім.
— Гаразд, але… Завтра не вийде через певні причини… Тороський експрес вже поїхав сьогодні.
— Я поїду щоденним потягом.
Юсуф посміхнувся і спитав:
— Потягом, що не має спальних вагонів? Це неможливо…
Потрібно було сказати «хай буде що буде». Але вона злякалася, що Юсуф витлумачить цей поспіх по-своєму, і стримала себе:
— Ви маєте слушність, варто почекати першого експреса.
— Чекати залишилося недовго — до понеділка. Завтра я зателеграфую в Алеппо і замовлю вам купе.
— Дякую… У мене й справді ще є кілька справ. Авжеж, доведеться залишитися ще на два-три дні… У Гьольюзю розкидані деякі мої речі, і мені, звичайно, доведеться збирати їх самій.
— З’їздите туди завтра чи в будь-який інший день.
— У такому разі, давайте завтра.
Речі були лише приводом. У її серці несподівано виникло нездоланне бажання востаннє побачити те місце біля басейну, де сидів батько, і кімнату, де вони з Юсуфом стали чоловіком і дружиною.
Вона сподівалася, що Юсуф поїде з нею. Але коли вона встала вранці, їй сказали, що він приготував автомобіль для її поїздки в Гьольюзю, а сам із хортами й рушницями подався на полювання.
Зулейха поїхала в маєток востаннє з Баба-ефенді.
День випав мрячний і холодний. І доки вона з в’язкою ключів нипала неприбраними кімнатами, що встигли припасти порохом, і збирала речі, Баба-ефенді ходив за нею по п’ятах і все розповідав про плани на літо. Як тільки стане на годині, перше що він зробить, це вирве з корінням всі оці квіти по «дві пара» і на їх місці посадить інші, чим перетворить садок Зулейхи на сад, схожий на той, що на Криті.
Тієї ночі після розмови з Юсуфом Зулейха дуже тихо і обережно, щоб ніхто не чув, перебрала свої речі і зібрала валізи.
Отже, ще два дні забере її поїздка в Гьольюзю. Залишалося лише чекати понеділка.
Всі ці дні Юсуф десь пропадав. Зулейха постійно залишалася вдома сама зі свекрухою. Вона їй ні словом не обмовилася про свою домовленість із Юсуфом. Енісе-ханим, боячись, як би в її словах не прозвучав який натяк, теж німувала. Мабуть, отримала суворе напучення від сина.
Енісе-ханим захворіла. Але вона не лягала і лише никала по будинку. Її очі, здавалося, стали ще більшими і темнішими на пожовклому обличчі.
Зулейха не забула тієї турботи, з якою поставилася до неї свекруха, поки вона сама була хвора. Коли до від’їзду залишився день, вона зайшла до неї в кімнату. Енісе-ханим лежала на килимі долі, випроставшись на повний зріст, Зулейха нагнулася і торкнула її за руку:
— У вас жар, ви погано себе почуваєте. Вам потрібно роздягтися і лягти в ліжко.
Стара жінка раптом підвелася з підлоги.
— Ні, дитя моє, це, мабуть, погода на мене з настанням весни так погано діє. Іноді так буває. Якби ми були в Гьольюзю, то я б пройшлася, і все б де й ділося. Давай-но, якщо хочеш, попросимо візок та трохи проїдемося з тобою.
Зулейху здивувала ця пропозиція свекрухи. Вона не могла пригадати, щоб вони бодай раз виїздили з нею на вулицю.