Трохи згодом до воріт під’їхав критий візок. Незважаючи на дощ, що лив ливцем, вони поїхали в степ, а назад повернулися невідомим Зулейсі кружним шляхом.
Нарешті, коли на околиці міста замаячіли перші будинки, вони зупинилися біля огорожі. Це був цвинтар.
— Ось, донечко, — сказала Енісе-ханим, — вийдімо ненадовго і, коли вже нам по дорозі, провідаємо твоїх батька й матінку… Я торік живці посадила, погляньмо, чи що виросло…
Зулейха схаменулася лише зараз. Виходить, свекруха привезла її провідати батька.
Зулейха, похнюпившись, ішла між могильними плитами, намагаючись не вгрузати каблуками у вологу землю. Їй хотілося розплакатися від чистих і релігійних почуттів цієї старої жінки.
Нарешті настав понеділок. День розставання…
Автомобіль чекав їх уже десять хвилин. Усі валізи ще півгодини тому віднесли вниз і поставили біля дверей.
Але Зулейха все ніяк не могла спуститися. Вона розгублено тинялася кімнатою туди й сюди, ніби шукаючи чогось, і раз у раз відчиняла та зачиняла двері.
Нагорі нікого. Всі домашні зібралися і чекають її в передпокої.
Попереду в неї — останні тяжкі хвилини внизу… Звичайно, і вони минуть. Востаннє, поглянувши на себе в дзеркало в передпокої і поправивши волосся, вона спустилася вниз.
Зовиці стояли біля каміна. Двоє слуг швидко вибігли в передпокій.
Свекруха біля прочинених на вулицю дверей сіла навпочіпки, обхопивши голову руками. Побачивши Зулейху, вона підвелася, поправила поли ентарі і хустку на голові.
Зулейха спокійно і дуже по-доброму обійняла зовиць, підняла на руки малюків, розцілувала їх, потім поплескала по підборіддю і по спині слуг, які хотіли поцілувати їй руки.
Нарешті вона підійшла до свекрухи, котра, здавалося, затаїлася за стулкою дверей. Стара жінка завжди цілувала її в щоки, а тут ще й притисла її до грудей і легенько покачала, ніби заколисуючи маленьку дитину.
Баба-ефенді у дворі давав нагінку слугам:
— Сцо це таке? Ви сцо, у такому велицезному будинку кухля води не найсли? Звицаїв не знаєте? У вас у васих селах, сцо, воду не ллють, коли хто в дорогу вирушає? Сцоб Всевисній беріг та доїхали всі зиві-здорові?
Тут невідь-звідки на шию Юсуфові кинувся кривоногий старий з рідкою борідкою і в синьому пальті, доручив привезти йому з Мерсіна коробку якогось невідомого насіння і попросив зав’язати собі на пальці вузлик, щоб не забути.
Зулейха дуже злякалася, як би й цього разу, як під час поїздки в Гьольюзю два дні тому, Юсуф не послав супроводити її когось стороннього.
Але тут побачила, як той різким рухом відірвав руки бородатого старого від свого коміра і попрямував до машини.
— Ну навіщо ви себе утруднюєте, що за потреба? — не могла вона стриматися, щоб не сказати.
Юсуф показав на тих, хто був у дворі.
— Та хіба ж так чинять? Я довезу вас до Єнідже.
Автомобіль проїздив Кизкалесі.
З самого початку дороги Зулейха сиділа, притулившись щокою до скла, і, не кажучи ні слова, дивилася на степи і гори.
Несподівано вона сказала:
— Скільки років ми не бачили Кизкалесі?
Юсуф ніби прокинувся від сну і розгубився, не знаючи, що відповісти:
— Не було коли…
— Відтоді, як я побачила це місце вперше, минуло шість років!
— Більше… Майже сім… Час летить швидко.
— Так, просто як день минає…
— Ми, напевно, так само будемо говорити, коли й постаріємо.
— Ви сказали, що минуло майже сім років. І весь цей час ми залишалися чужими одне одному.
— І залишаємося такими ж.
— Справді, так… Як говорили наші батьки, це доля, так написано на роду.
Зулейха злегка здригнулася, ніби на неї раптом напала безпричинна туга, і додала:
— Давайте не будемо вдаватися в крайності… Ми не зовсім чужі одне одному… Ми розлучаємося по-дружньому… Це з усіма трапляється. Я завжди бажатиму вам щастя і благополуччя.
— І я вам теж.
— Але я вам ще більше. Ви мене цілком забезпечили.
— Прошу вас, не варто так говорити.
— Але правда є правда… З цього погляду бажати вам щастя — це просто мій борг.
— Не говорімо про це більше, прошу вас.
— Але ви, звичайно, не станете мені забороняти говорити про нашу дружбу… Дасть Аллах, ви будете щасливі. Обзаведетеся сім’єю… з’являться діти.
— Даруйте, та у вас немає права починати такі розмови.
У словах Юсуфа звучав докір. Але Зулейха, не зважаючи на його слова, ніби бавлячись, вела далі:
— Ось, наприклад, одружитеся з тією мініатюрною дівчиною, яку ми зустріли в Айвалику…