— Море було зовсім іншим, коли ми були на «Ташуджу».
— Звичайно…. тоді було літо…
— Авжеж, літо…. Я ніколи не забуду «Ташуджу»…
— Я лише хочу у вас дещо спитати.
— Питайте.
— Але не знаю, чи варто.
— Питайте.
— Чому ви мовчите?
— Передумала…
— Ви, мабуть, думаєте, що це щось важливе. Ну коли вже я почала… Я хочу спитати… Просто з цікавості.
— Питайте, що вам завгодно.
— Адже ми з вами розлучилися рік тому, правильно? З того дня ми стали незалежними і вільними людьми. Зараз я знову їду… І хочу спитати: чому ви все це робили?
Юсуф трохи збентежився, подумав, потім з гіркою посмішкою сказав:
— Ви справді хочете, щоб я вам відповів?
— Думаю, що нічого поганого в цьому немає.
— Добре, тільки от… Як би вам пояснити… Це пояснення може нас далеко завести…
— Я не зрозуміла, до чого ви це говорите.
— Можливо, доведеться сказати речі, які вам би не хотілося почути.
Найправильнішим на ці слова було б відповісти: «Ну, як знаєте» — і замовкнути. Але більше не було часу чекати. Якщо Юсуф ще раз замовкне як напередодні, то більше вже напевно не заговорить.
Зулейха затремтіла:
— Скажіть… Нічого не станеться, якщо ви скажете…
Юсуф зблід.
— Добре, я вам відповім, все одно між нами давно все скінчено. Але в газетах… Коли я прочитав про аварію, щось у мені ворухнулося. Ви ж знаєте нас, провінціалів. Це мало б швидко минутися, звичайно. Але мати мене просто замучила. Ще тієї ночі, коли я повернувся в Єнідже, вона вчепилася мені в горло, кричачи: «Що ти зробив дочці Алі-Османа?»
Юсуф говорив через силу і, щоб не зустрічатися поглядом із Зулейхою, дивився вдалину, на море.
— Коротше кажучи, я зважився. Підлістю і неповагою було б покинути його дочку в такому становищі. Потрібно було забезпечити вам повагу всіх навколо… Чи був інший шлях, окрім як удавати, що для мене це нічого не означало, приїхати, забрати вас звідти і ввести в оточення своєї сім’ї і друзів? Вам не брехатиму, мені це далося тяжко. Ходити перед усіма з похиленою головою… Хай там як, а вам це не личило б. Я заради нього і заради його пам’яті ще й не такі труднощі зносив. Якщо хочете, ми можемо з вами договорити дорогою.
Вони вийшли з кав’ярні і попрямували разом до станції, навіть не дивлячись по боках.
— Вибачте мені, — сказала Зулейха трохи згодом. — Мені таке навіть на гадку не спадало. Якби я знала, що ви так мучитиметеся, то я б давно вже поклала цьому край.
— Ну, не варто так перебільшувати, люба…
— Не судилося мені зробити вас щасливим. Але знайте, що я ніколи не хотіла, щоб ви так страждали.
— Ви теж знайте, що цей бік справи не був для мене аж такий важкий, як вам здається. Бачте, якщо хочете, можу вам пояснити… Люди ревниво ставляться до тих, кого кохають… Адже так? Таким людям важко терпіти… Але для тих, хто не кохає всією душею, все впирається лише в питання почуття власної гідності. Та і з цим змиряєшся, хоча й не так легко, звичайно. Адже між нами ніколи не було кохання, взаємного інтересу? Хіба не так?
Юсуф говорив про це з такою дитячою простодушністю, що, незважаючи на велику журбу, Зулейха не стрималася і гірко посміхнулася.
Юсуф теж розсміявся і почав переказувати Зулейсі майже дослівно, як запам’ятовують школярі, всі її лихі жарти про сміхотворність романтичного книжкового кохання.
Вулиця стала багатолюднішою, поруч проїздили вози, пробігали носильники, вигукуючи: «Дорогу!» А вони йшли вперед, не дивлячись під ноги. Зулейха ще ні разу не бачила, щоб її черевики так забруднилися.
Юсуф вів далі:
— Еге ж, якщо брати до уваги ваші слова, то з нас ніколи не вийшли б нормальні чоловік і дружина… Але хіба не було цієї зрадницької подорожі на «Ташуджу»? Вона все перевернула з ніг на голову.
Зулейха зупинилася і здивовано вигукнула:
— Що ви таке кажете?
— На жаль, це так. Напади потихеньку почалися ще в Мармуровому морі. І врешті-решт найсерйознішої кризи досягли на пляжі в Анамурі. Того стану, що його лікарі називають симптомом майбутнього тяжкого нападу. Ви, можливо, сміятиметесь… Але що поробиш, коли така правда… І в Гьольюзю і в Силіфке ми боролися все з тією ж хворобою…
Дощ полив цівками. Зулейха не помічала, як її обличчя стало вологим від його великих крапель. Вся її увага була поглинена тим, аби врятувати свої черевики від потоків води, які вирували між каменями брукованого хідника.
В єдиному купе автомотриси вони опинилися з сім’єю вчителя, про котрого дізналися, що він їде на нове призначення до Урфи. Вчитель завів балачку з Юсуфом, його дружина засипала питаннями Зулейху. Аж до Єнідже Зулейха проговорила з цією жінкою, але потім не могла пригадати з їхньої розмови жодного слова.