Тоді кнур упав на бік і став качатися на надбережному камінні, куди він скотився з кущуватого схилу. Барс випустив шию і перше ніж він, зім'ятий об гостре каміння, встиг відскочити, кнур розпанахав йому черево так, що червоний мотлох поповз з барса на камінь. Але на цім не скінчилася борня, оскаженілий від болю барс, як кішка, бив його пазурями, роздер надвоє вухо, вирвав шматок губи, аж поки, ввесь заюшений своєю й ворожою кров'ю, кнур не розтоптав його ногами.
З того часу Хро перестав ходити своїми стежками, а держався гурту і вкупі з усим табуном щороку мандрував зимувати в теплу долину і наїдатись кукурудзи в тюркських городах. Така була вікодавня традиція, а молодий кнур тепер і не брався відступати від племінних звичаїв.
Так він дожив старого віку, сотні наплодив пасмужистих дітей – дикі поросята завжди спочатку смугасті, а далі пасмуги пропадають у бурій шкірі спини й боків – і думав уже, що так і помре в законах і звичаях своїх предків. Так було аж до зустрічі його з партизаном Гамідом.
Гамід, повернувшись з громадянської війни, нові запровадив у своїм селищі звичаї. Він не додержував постів, не молився Аллахові, їв свиняче м'ясо, обстоював, що гуртом краще робити, ніж нарізно, і не шанував муллу.
Коли вепри приходили з гір у долину і паслися вночі на тюркських городах, Гамід ганяв їх із собаками, убивав з засідок і залюбки їв м'ясо, немов якийсь невірний урус[2]. Одного разу він поранив у ногу вепра, але не управився знов закласти патрони і вепер утік. Це був Хро, і Гамідова куля вбила в його ногу і в думання тяжкі сумніви. Кукурудза на городах коло перелісків була солодка і від неї жиріли вепри, але в перелісках легко було гасати собакам, а Гамідова рушниця не сподобалася старому кнурові.
З перелісків коло селища Девічі він завів вірних собі свиней у Лиман, через лінію залізниці. Двадцять кілометрів очерету в неглибокій воді – це прекрасне було сховище. Настирливі собаки, що залюбки дратували й непокоїли вепрів у гаях, неохоче лізли у воду, різали собі носи об очерет, вибивалися з сил, і довелося дати спокій тим вепрам, що в Лимані.
Та тепер всежтаки Хро не міг спати, а тільки кліпав очима і думав. Він досяг висот слави і могутності. Він був – вожай!
Тепер він думав не про це. Щось починало підточувати його здоров'я. Нога, де погостювала Гамідова куля, часом боліла йому від холодної води – то був ревматизм. Він знав, що в зибучому лепові у круглих ополонках по той бік Лимана був порятунок від болю – варт тільки полежати там бодай ночей зо три. Але над берегом Лимана походжали якісь люди з рушницями, що їх привозив поїзд. Цей поїзд щовечера кричав десь за Лиманом, гуркотів, і по тому чути було далекі, слабкі, але смертедайні звуки – постріли.
– Сюди вони не дійдуть, – знав Хро, але не міг не мріяти про жовтий леп*, що виймав біль з костей. Він застогнав і перевалився в ковбані на другий бік, тепер поранена нога була зверху, і Хро заплющив очі. На мить йому привиділися гори його юнацьких літ, холодна, солодка вода гірської річки і в присмерку щось кричало довго-довго, як жалюгідний житель низів – шакал.
Хро схопився на ноги. Це кричав паровоз далеко за Лиманом. Незабаром лунатимуть смертельні звуки з рушниць. Хро подався до свиней і торкнув ту, що лежала найближче, гострим, як ніж, іклом. Свиня аж підстрибнула. В одну мить усі були на ногах, непевно хрокали і прислухалися, як кричав паровоз. Поросята завищали високо і прикро. Свині незадоволено харчали – їм хотілось спати, а цей поїзд був такий далекий! Одна по одній вони знов полягали спати. Тільки старий вожай недовірливо стояв і прислухався. Давно вже замовк поїзд, але пострілів не було. Нарешті, і він знову ліг на своє місце і напівзаплющив очі.
III
Справді, пострілів не було, хоч і вийшли з поїзда люди з рушницями. То були Ян і Абас, – їх зустрів на станції Девічі старий чабан і мисливець Гамід. Він привів із собою малого жилавого ішака, на якому було в'юкове сідло. Ян із Абасом намотали на сідло речі, і всі троє пішли до селища Сарван, де тепер працював у радгоспі Гамід.
У Гамідовій хаті Абас розпакував мисливську справу і Ян із Гамідом узялися заряджати патрони – сам Абас мав із собою готові. Ян зауважив, що права рука Гамідова була перев'язана брудною ганчіркою поміж великим та вказним пальцем. Це побачив також Абас і попрохав, щоб Гамід показав свою рушницю. То була стара берданка з якимось чудним старовинним французьким замком. Гострий хвостовик замка видавався згори над шийку рушниці і силою відбою щоразу ранив Гамідові руку.