Повернешся спиною до вітру – і перед тобою запахова темрява – глибокий нюховий морок, де на кожному кроці тебе може чекати смерть, схована від очей і повита запаховою ніччю.
Людина знає день і ніч – ті, що бувають для очей. Але от для багатьох звірів, які бачать неважно, а нюхають добре, світ і темрява нічого не значать. Для них головне те, – чи є запахи, чи їх не чути. Коли ніяких запахів не чути, – а це буває тоді, як біжиш за вітром, – то це для такого звіра все одно, що ніч – носом нічого не видно. І от звірі бояться такої запахової ночі, їм страшно, все одно як людині поночі – бо не чути, чи є вороги попереду, чи їх нема. На очі свої такі звірі мало сповіряються. Тим то такий звір завжди тікає проти вітру.
Вітер наганяє на нього всякі запахи і він не так боїться. Він проти вітру ніби бачить своїм носом. От він і тікає проти вітру в запаховий день.
Оцей самий закон вітру зараз критикував Хро. За півхвилини собаки будуть тут, на острові, і доведеться тікати. Треба по закону тікати проти вітру. І Хро знав, що проходу не буде, що всі виходи противітрової путі будуть зайняті людьми. Буває. що вдається проскочити між грізних запахів людського поту і чорного пороху, але частіше потрапляєш під громи й дим з людських рушниць. А там, з того боку, звідки йшли собаки, людей було зовсім мало, і на сто ступнів від собачої путі можна було певно й спокійно утекти між очеретами.
Так міркував Хро і жижки йому трусилися від хвилювання. Інший ватажок уже давно був би стрімголов тікав проти вітру, і люди уже були б стріляли. Але Хро стояв, аж високе тужливе скавчання задзвеніло близько, на сусідньому острівцеві. Тоді щось шубовснуло у воду – то собаки наближались плавом. Їхній вожай скавчав чимраз вище й пронизливіше, нюхом він уже ясно бачив вепрів і навіть знав, скільки їх є перед ним.
Нерви в старого кнура були напнуті, як струна, залізний закон вітру бився в кожній вені і смикав ноги в усіх суглобах. Далі чекати було несила. І Хро, покірний законові, повернувся носом проти вітру, щоб тікати. Але щось хруснуло в переднім правім коліні, і гострий різучий біль спинив старого кнура. Цей біль протверезив його, як сніг на бігу, то була рана від Гамідової кулі, і Хро став, аж уперся передніми ногами в м'який мул передочеретів'я. Свині вже були втекли, але вожай люто хрюкнув і вони повернулися.
Вожай собак уже вибрався на острівець і з шумом обтрушував воду. Раптом старий кнур прожогом кинувся в воду сливе назустріч собачій путі, наосліп, у запахову темряву.
Свині верещали дико, але побігли за ним. Кожну мить їх могли насісти собаки і тоді – Хро це знав, – він мусив би тікати проти вітру. Він ще раз спинився і тихо пішов далі, забираючи трохи вбік від собачої путі. Усе стадо пройшло, затулене очеретами, у двадцятьох ступнях від собак. Хро провів його понад кучугурами морської сторони далеко в запахову ніч за вітром.
Тепер уже всі собаки вибрались на плавок острова і рвонулися до ще теплих ям. Але тут їх спіткала несподівана пригода – слід кінчався коло ям і вітер не показував, де поділися вепри.
Ясніше, ніж очима, собаки бачили своїми носами, що півхвилини тому тут лежали вепри, вітер мусив виявити, куди вони пішли, але вітер мовчав, у його подувові не було слів, він був, як порожній звук. Довго скавучали й вовтузились собаки на загадковому острові, нарешті вожай почав петлювати і знову наскочив на слід табуна. Але цей слід по залізному законові вітру знов привів вожая до тих самих ковбань.
Ян і Абас побрели до острівця, де метушилися спантеличені собаки, і на власні очі пересвідчилися, що вепри були тут зовсім недавно. Свіжа земля купами лежала коло ковбань, у прозорій воді видно було глибокі круглі сліди копит. Абас стурбовано дивився на собак, але розумів не більше, ніж вони. Кінець кінцем він почав наганяти їх проти вітру. Неохоче і без голосу собаки почапали за ним і так дійшли аж до засідок, де були стрільці.
Ніхто не бачив вепрів. Усі знизували плечима, і кожен висував свою гадку про те, чому не вийшли вепри. Тільки один Гамід мовчав і думав: він знав вепрів найкраще від усіх і, поволі міркуючи, силкувався уявити собі хід думок старого вепра. Але щоразу він доходив до моменту втечі вепрів, залізний закон вітру спиняв його думку на півдорозі і він знову заглиблювався в сумніви.
V
Понатягали лепехи, нарізали очерету і взялися варити чай. Ян вийшов на піскуватий горбок і побачив долі довгі мілкі води. Під берегом на воді сидів табунець качок. Він повернувся до багаття і розповів про це Абасові. Але Абаса й інших це мало цікавило, вони ніяк не могли забути про вепрів. Мовчки попили чай, тоді Гамід устав і гукнув собак. Він вирішив спробувати ще раз, зайшовши з надморяної сторони. Йому здавалося, що він зрозумів тактику старого кнура, і він гаряче доводив це мисливцям. Часу було ще вдосталь, і всі пристали на його пропозицію.