Не знаємо, як кому, але нам оті «безробітні» такі милі, що ми, не бачучи їх, відчули себе так гарно й вільно, як то буває, коли видерешся зі смердючого льоху та в широкий степ.
І, справді — широкий вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, здавалося, плескуватій бані ясносинього неба. Він притаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, покалічене на диво поганими, незугарними дзвінницями церков. Таких поганих із боку архітектури, як у Дніпропетровську, церков, певне, в цілому не знайти.
Він — широкий, вільний степ — зачаровано задивився на різнобарвні чорні, попелясті, сині, жовті, зеленкуваті стовпи диму велетнів-заводів, що ним геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.
НЕВЖЕ Ж ЇМ НІХТО НЕ ДОПОМОЖЕ?
На центральній вулиці — Ленінському проспекті, що кучерявою стрілою скверів прорізує осередок міста, нас тяжко вразила, так би мовити, красота негарних, понівечених виродженням облич. Річ у тому, що центр Дніпропетровська залюднений майже виключно колишнім торговим населенням.
А вже минуло 10 років революції — 10 років тяжких злиднів для цих людей минулого та їхніх нащадків.
Від тяжкого вражіння машкараду голодного виродження ми тікали до «своїх», до редакції «Зорі» й «Зірки». Вже за пару годин свого перебування в Дніпропетровську, ми відчули, що це могутній центр праці. Сторожа струнких димарів сторожила неоцінні скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріату, що складає переважну більшість конгломерату міста та передмість навколо заводів Дніпропетровську, Амура та горішнього Дніпропетровська.
Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях української місцевої преси знайдемо, що-правда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну «незаможність»), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі...
Глибочезне розчарування...
Десь на задвірках, протухлих стилем міщанського передмістя (хоча редакція в центрі), серед вікон із традиційною геранью та канарками, ми побачили напис «редакція» та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цій указівці й виявилась діловитість місця праці.
Увійшли в малесеньку задушну кімнату, і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.
Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шафами, і люди в ній були — все як слід, і все-таки — мертвотна пустка та й годі.
Ми спитали редактора — Івана Ткачука. Ми чули, що він енергійний, здібний хлопець. Саме такий, яким ми уявляли собі увесь сподіваний гурт носіїв пролетарської культури в Дніпропетровську.
Нам сказали, що Іван Ткачук — редактор «Зорі», редактор «Зірки», зав. відділом преси, зам. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось — зараз у відпустці (ще б пак! дивно, що ще не на цвинтарі...).
Тоді ми попросили показати нам того, чи тих, хто його в редакції заступає.
Нам показали на другу кімнату.
Увійшли. Кімната була ще менша, але порожнеча враз відчулася ще більша. Коло столів, у глибокій моральній дрімоті безпорадної нудьги сиділо двоє молодесеньких хлопців типу плужан* першого ступня навчання, та ще й не з Кобеляк. а так — з оспіваної Остапом Вишнею сільської політосвіти — хати-читальні.
Один із них протер очі (він їх не протирав фактично, але нам це здалося до галюцінації виразно) й запитав, чого нам, власне, треба.
Ми досить бадьоро назвали себе, сподіваючись, що малолітній редактор усе ж за літературою стежить.
Не знаю, чи ми помилилися, чи редактор вважав недбало-величаву байдужність за найкращий спосіб зустрічі товаришів-літераторів, але жодна іскорка свідомості не промайнула на його дрімотному обличчі. Його товариш і теж редактор, той собі правив далі рукописа, не звертаючи на нас жодної уваги, не бажаючи, очевидно, розпитати про культурне життя Києва, про літературні новини, — все речі, здавалося б, для редактора дуже цікаві...
Тоді почали розпитувати ми. З пожадливістю «столичників», ми витягали слово по слові з уст малолітнього редактора, скутих дрімотою безпорадної нудьги.