Выбрать главу

Кожне клекотання руди в домнах, кожний брязкіт заліза під молотами, кожний зойк паровозів (вночі він нам усе снився), — то все таке свіже, бадьоре й сильне, що хочеться кожному нашому молодому письменникові порадити:

Хоч раз на тиждень поїдь, сядь і години дивись на такий-о завод. Дихай його димом, хоч і шкребе від нього в горлі. Слухай його пісню, хоч і закладає від неї вуха. Хоч, може, й робив на ньому, але прийди, прийди знов і знов до нього й черпай в його димі, в його гаморі силу й радість життя...

РОЗВІНЧАНА РОМАНТИКА

Метою нашої подорожи, звичайно, був Дніпрельстан. Це Мекка всіх туристів, що подорожують по Україні. З місцевої газети «Звезда» ми довідалися, що між Дніпропетровськом та Кічкасом є автобусне сполучення. Автобуси ходять кілька разів на день, але вони йдуть обходною дорогою і всі пороги лишаються десь осторонь.

Не оглянувши порогів, вражіння од Дніпрельстану не буде повним. Крім цього, романтика Запорозької Січи, романтика козацьких боїв та переходів, що вже змалку отруює наш мозок, не дозволяла нам скористуватися сучасними засобами сполучення.

Щоб одержати певну пораду що до нашої подорожи, звернулися до Дніпропетровського музею. У музеї нас прийняв дуже симпатичний, уже старенький, але ще жвавий і надхненно-бадьорий проф. Еварницький. Ций сивенький дідусь дав нам дуже багато порад, ласкаво прочитавши нам цілу лекцію. Але ми, не зважаючи на свою молодість, не відважилися подорожувати так, як ще й тепер подорожує цей веселий дідусь, що на нього й століття, здається, не впливають. Він нам радив ночувати на гадючому острові, де так багато гадюк, що кусають мандрівників, і де такий гарний пісочок, що на ньому можна спати, укрившись цим самим пісочком, і цілу ніч спостерігати, як пересувається в зоряних просторах «Віз» і як бліднішає «Чумацька дорога». На жаль, ми звикли до міської культури і так і не спробували надати в розпорядження гадюк Дубового острова наших голих ніг, а сузір'ям так і не довелося милуватися на наші прекрасні, зеленкуваті очі.

Дивні люди ці археологи: вони з однаковим захопленням оповідають про Петра, Катерину, про зруйнування Січи, про пороги і запорожців. Їм однаково, чи говорити про скитського списа, чи про мамутові бивні, чи Анну Іоановну, чи про Дніпрельстан. Все це для них — лише речі археології.

Iчи не через це всі влади і всі ватажки ставляться до них терпимо. В музеї ми бачили під склом, як археологічний експонат, — от ви б ніколи повірили, — ми бачили мандата батька Махна, що мав охороняти музей од його власних анархічних поглядів та переконань. Коли ми прочитали мандат, ми ще більш переконалися в чудесній силі археології й тепер з більшою пошаною ставимося до цієї науки та до її представників.

Пороги.

Пороги перетинають Дніпро. Пороги спиняли греків і заважали торгівлі. Пороги й тепер заважають нам, вихованцям міської культури, спокійно їхати на пароплаві до Чорного моря й оглядати в бінокль мальовничі береги Дніпра.

Ми вирішили пішки пройти всі пороги. Це, звичайно, був героїчний вчинок, але на це геройство нас підштовхувала наша розбурхана уява. Нам ввижалися велетенські водоспади, розмірами в сьомиповерховий будинок, рев води, що нагадує канонаду останньої імперіялістичної війни. І на цих страшних порогах ми вже бачили запорожців у легких чайках, блиск весел, і наші вуха вже ловили уривки козацьких пісень.

Уявіть собі, до чого уява може бути облудливою! До чого романтика нашої історії може впливати на мозок і всі почуття людини!..

Вдалині ми побачили село. Це була Лоцманська Каменка. На березі ріки вже в самій Кам'янці ми напнулися на великого човна. Виявилося, що це Вуфкінська експедиція їде знимати пороги,* щоб зафіксувати їх плівку для всього того громадянства, що читатиме історію України і уже не зможе на власні очі побачити порогів і звільнитися від тієї облудливої романтики, що ще й досі розпалювала наш мозок.

Самої експедиції на човні не було.

Лоцман, гр. Гаркуша, що мав провести цю експедицію до самого Кичкасу, запросив нас до хати.

Гарна дружина лоцмана, кинувши свого наймолодшого запорожця на сіно в прохолодній хаті, тепер старанно, до сьомого поту, крутила смачне морозиво, мати лоцмана жарила рибу величезними півпудовими шматками, сестри лоцмана бігали, як навіжені, до льоху по лід та до хати по сіль, сам лоцман ходив по дворі і все підходив до сулії з «риковкою», щоб охолонула для дорогих гостей. Самої експедиції і тут не було.

Тоді ми запитали лоцмана, яка з його сестер виходить заміж і коли має відбутися весілля.