– Широке ж в вас серце. А які ж вам більше припадають до вподоби: чи блондинки, чи брюнетки?
– Разом усякові: і блондинки, і брюнетки, аби були гарні та молоденькі.
Балабушиха повернула по доріжці наниз до берега, між густі верби. Гануш пішов поруч з нею.
– Чи не любили ви часом по три разом?– спитала з жартом Балабушиха.
– Траплялось й по чотири. Вранці побачу одну гарну дівчину й закохаюсь, увечері побачу ще кращу другу,– знов закохаюсь.
– Палка ж ви людина! з вами й гуляти страшно.
– Зовсім не страшно. Я спокійний, як ягня, й не кусаюсь; я вже з'їв свої зуби, як кажуть про воли та коні.
– Зарані! А може, то ви не придивились добре до своїх зубів,– сказала Балабушиха, кусаючи губи.
– Не знаю. От прийдемо до хати, то я подивлюсь на свої зуби в дзеркало.
Ганушеві обридла така розмова. Балабушиха сама взяла його під руку й тихесенько ступала по доріжці. Вони дійшли до берега, Од доріжки повертала на крутий бік гори маленька стежечка поміж терном та жостіром.
– Які гарні вигляди на Рось! От якби ще вийти на той шпиль та вилізти на той камінь, стати й подивитись на Заросся! – сказав Гануш, пускаючи руку Балабушихи. Він кинувся на стежку й подерся на гору між терном. Балабушиха й собі кинулась бігти, але спіткнулась на камінь і трохи не впала од старості літ. Вона й собі подерлась на кручу за Ганушем; її сукня зачіпалась за густий терен, шарпалась, лущала й дерлась, а вона все лізла на гору, аж засапалась. Гануш виліз на камінь і дивився на Заросся. Коли оглянеться, аж коло його вже стоїть Олеся.
– О, й ви тут? – спитав Гануш.
– Я так люблю природу, що ви й мене заманили на цей поганий шпиль. Бачте, як я засапалась.
Ганушеві хотілось просто з каменя стрибнути через тин і втекти од настирливої, причепливої баби. Тим часом на Росі з'явився хисткий човник. В човні сиділа дівчина й ганялась за качками, щоб загнати їх на берег. Качки, певно, вдались неслухняні й крутились по Росі між камінням. Човник натрапляв на бистрину в шумі; вода гойдала його, неначе трісочку. Дівчина співала чудовим дзвінким голосом якусь пісню й крутилась човном між камінням. Гануш задивився на вигляд й слухав веселу мелодію. Неслухняні качки пере-плили в Балабушин садок. Дівчина повернула човник до берега. Гануш скочив з каменя й побіг з гори. Балабушиха попленталась за ним. Вони прийшли в берег. Дівчина, чорнява та рум'яна, як калина, встала, щоб вискочити на берег. Гануш задивився на неї й крикнув:
– Замочишся, чорнобрива! Тривай, я тебе пересаджу на берег!
Він ухопив дівчину обома руками за стан і перекинув її на сухе місце, ущипнувши за щоку.
– Мосьє Гануш! Що ви робите? Тепер я пересвідчилась, що ви любите чорні брови та карі очі! – крикнула Балабушиха.
– Ви вгадали. Ой карі очі, чорні брівки! Хто ж вас пак не любить? – сказав Гануш, комічно зітхаючи й дивлячись просто Балабушисі в очі.
В Балабушихи були чорні брови й карі очі. Вона кокетливо спустила очі додолу, мовчки похилила голову й задумалась. Згадала вона, як колись в тому самому березі становий ловив по її одному слову жабу, дерся на крутий шпиль за квітками, й зажурилась, що її чорні брови вже навіки втратили чарівничу силу. Балабушиха легенько зітхнула й тепер тільки почутила, що поколола терном та будяками пальці й литки.
Вони вернулись в покої мовчки. Олеся йшла засмучена.
Тим часом Балабуха вернувся додому. Гануш сказав йому, що він завтра поїде до Києва й може купити в магазині для Насті новий фортеп'ян, навіть не за всі готові гроші, а на виплат. Балабуха одлічив йому гроші, важко зітхаючи. З того часу він почав брати з міщан таку велику плату за треби, що міщани загвалтували й почали гомоніти, чи не подати б на його прошення до владики. Одначе вони постогнали, погомоніли й таки мусили платить.
Вже пізненько розпрощався Гануш.
– Глядіть же, мосьє Гануш, виберіть для нас гарненького фортеп'яна,– наказувала Балабушиха, стоячи на ганку.
– Для вас виберу найкращого, якого тільки знайду в магазині,– крикнув Гануш вже за ворітьми.
Балабуха пішов в хату, а Балабушиха сіла в ганку на лаві, й обперлась ліктем об поренчата, й довго дивилась вслід за Ганушем, передумуючи всі випадки, які тільки що трапились в березі. Думки настирливо йшли одна за одною й все ворушили її палку вдачу, не давали спокою. Олеся аж голову похилила.
«Коли я вже не причарую Гануша очима та бровами, то, може, я причарую його вірними словами та ласкавістю. Він любить чорні брови: недурно ж він задивився на чорняву дівчину в березі. Може... може, і мої брови ще не злиняли. Може, я приверну його до себе. Який би презент йому зробити? Вишию лишень я йому подушку, гарну на продиво. Він дуже любить квітки»,– подумала Балабушиха, і з тією думкою пішла до Насті на пораду. Вони змовились завтра встати дуже рано й розпочати роботу, щоб подушка була готова, поки Гануш вернеться з Києва.