– Але вже дуже без церемонії, геть-то по-міщанській. Ця компанія зовсім не протопоп-ська,– обізвався Балабуха.
– А хіба ж веселіше буває в вашій духовній компанії? А од ваших кавалерів і комплі-мента не добудеш,– сказала Олеся.
Балабуха трохи не сказав, що жінці вже минув час для кавалерських компліментів, але прикусив язика. Він вже звик мовчати та коритись своїй жінці.
Балабуха пішов у свій кабінет спати, а Олеся й Настя ще довго не спали та все розмовляли за вечір у директора.
– А що, Насте? котрого б ти директоренка вибрала собі за жениха: чи Густава, чи Герма-на? – спитала Балабушиха.
– Не вгадаю, мамо. Обидва гарні, але старший, Густав, неначе кращий,– в його кучері на голові темніші. Герман вже дуже білий, неначе панна.
– Як на мене, то й я б вибрала Густава: в його чудові каштанові вусики, й ніс довгий, і лице мужнє; з його вийде здоровий поставний та показний чоловік. Та й на вдачу він тихий, спокійний. Він і з батьком говорить з пошаною, й матір поважає та часто в руку цілує. Вибирай Густава.
– Я, мамо, примітила, що Герман трохи непокірливий і навіть палкий, сердитий: раз таки добре гукнув на свою сестру,– сказала Настя, лягаючи в постіль.
– Це погано, коли чоловік непокірливий, та сердитий, та натуристий – над таким дуже трудно верховодити. Нам лучче, коли чоловік буде такий, як з клоччя батіг,– навчала мати дочку.
– Але, мамо, як я любитиму свого чоловіка, а він мене любитиме, то нащо здалося те верховодіння? Ми будемо поважати одне одного, будемо годити одне одному, й ніколи не буде між нами ні змагання, ні сварки та колотнечі,– обізвалась Настя, потягаючись в постелі.
– Еге, еге! не знаєш ти, доню, тих чоловіків. Він буде й тихий, і тебе любитиме, а все-таки буде стягати гроші в скриню, а ти будеш йому дивитись в руки. Всі вони якісь злиденні, все гребуть навіщось гроші та замикають в скриню. А ти скачи коло його, як він тобі скаже! Чи для того ж нам бог дав живоття, щоб ми кожну копійку виканючували в їх, як старчихи. Живоття для того, доню, щоб пожити всмак і повеселитись,– навчала мати Настю.
– А це й правду ви кажете: яке пак життя нашої сусіди, Онисії Степанівни? Цілий вік товчеться коло роботи, як Марко по пеклі,– обізвалась Настя.– Не живе, а тільки животіє, хто його зна для чого й нащо.
– А ти б стала на її місце?
– Ой, борони, боже! Я не люблю того господарства, як і ви, мамо.
– То знай же: як вийдеш заміж, то не потурай чоловікові: вхопи віжки в свої руки таки од першого дня, то й будеш правувати чи соб, чи цабе, як схочеш,– сказала мати.
– Воно справді добре смикати за віжки та поганяти; багато краще, ніж самій попастись у віжки,– сказала Настя.
Балабушиха балакала з дочкою до світа, й тільки світом вони поснули й спали до півдня.
Через тиждень в неділю Балабушиха з дочкою сподівались візита од Шмідтів: обидві причепурились, наділи кращенькі сукні й все сиділи в залі та виглядали в вікна. Вони не помилились. За ворітьми загуркотів віз. Проз вікна майнув фаетон. В фаетоні сиділа дирек-торша з дочкою, а проти їх Густав і Герман з здоровими букетами в руках, так що Насті здалось, ніби вони везуть повний фаетон квіток.
– Гості їдуть! – гукнула Балабушиха.
– Та ще й з букетами! – писнула Настя й зачервонілась, як рожа.
– Тікаймо з зали та вийдемо до гостей з кімнати; буде якось ефектніше,– зашепотіла Балабушиха. Обидві вони бігцем побігли з зали й кинулись до дзеркала.
– Я вийду попереду, а ти зараз виходь за мною,– сказала Балабушиха.– Але ти, Насте не вмієш ефектно виходити до гостей: ти передражнюєш мене, й воно виходить дуже вже з повагом. Мені так личить виходити, бо я вже літня людина. На мені й чорна сукня з шлейфом. Я вийду ось як!
Балабушиха пішла в опочивальню й в одчинені обидві половини дверей вийшла солідною ходою, з повагом, якось по-театральному.
– Ану, Насте, виходь ти й привітайся до мене, ніби до гостей. Ти виходь швиденько, жваво, ніби пустуючи, навіть наче вибіжи, підскакуючи.
Настя вийшла в опочивальню й вибігла звідтіля риссю, весело осміхаючись. Вона подала руку матері, вигнувши граціозно талію. Мати вхопила свою пещену єдиницю долонями за щоки й поцілувала.
– Легше та зручніше, доню, вигинай талію. А як візьмеш букет, то знов вигни талію. З ди-ректоршою поцілуйся раз, з Амалією двічі або й тричі, та не помилися часом,– не поцілуйся з паничами. Виходь же зараз за мною. Килино! Встав у піч кофій та пошли в льох зібрати до кофію з глечиків вершечки.
– Коли ж коти вночі геть-чисто поз'їдали глечики й один перекинули; дірка в пригребиці вже з місяць незароблена,– сказала Килина.