Выбрать главу

Тільки що віз почав спускатись, з-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки.

– Паничу! Знов гарбуз ганяється за нами! – крикнув здивований парубок, тикаючи на гарбуз пужалном.

Балабуха глянув і не пойняв би віри своїм очам, якби на гарбуза не показував погонич. Коні вбігли просто в царину в одчинені ворота, а гарбуз за возом покотився й собі через ворота.

– Паничу, загубили гарбуза! – крикнув непоміркований царинник і побіг ловити гарбуза, щоб догодити своєму паничеві.

– О єхидна, о мегера! О породіння сатани! Це не Венера,– це сам сатана в плахті! Побий тебе громокидач з Олімпа стрілами з твоїми чорними бровами. Ой відьма ж! Певно родима відьма! Умудрилась причепити під возом гарбуза!

Балабуха приїхав додому неначе вбитий. Мати вибігла на ганок стрічати академіста. Балабуха став у ганку й почав трусити свою довгу шинелю. З кишені повипадали маленькі гарбузці.

– Що то, сину? Яблука повипадали, чи що? – спитала мати, достаючи рукою з землі гарбузця.– Та це ж гарбузець!.. гм... гм... Що це таке? Чи не дала тобі часом Онися гарбуза?

Син тільки рукою махнув і пішов в садок. Мати важко зітхнула.

– От тобі й Онися! От тобі п'ять корів і сто карбованців,– сказала вона, вдарившись об поли руками.

Син пішов в садок і довго ходив по стежках, поки зовсім смеркло надворі. Він перебрав в думці всі події дня, передумав усе: і як стрів Онисю, і як говорив з нею; він неначе й тепер бачив її чорні, тонкі та густі брови з гострими кінцями, бачив усміх, трошки підняту верхню губу, з-під котрої й тепер в темряві неначе блищали перед його очима білі верхні зубки, дрібні та тоненькі. Кохання заворушилось в його душі бурливо та шумливо, кипіло, ніби міцне пиво; але він нагадав гарбузи... його гордість заколихалась до. самого дна серця й викинула. як бурлива хвиля на берег, те почування. Той гарбуз бачили люди в Чайках, бачив царинник в Хильках, бачив погонич. Про його будуть говорити скрізь в околиці; його обсміють.

– Потривай же ти, червона запаско! Хіба вмру, що тобі не оддам за своє! Я знайду таку красуню, що тобі й не снилась і не привиджувалась. Хіба ж я не філозоф, не академіст?

Мати покликала сина вечеряти, а сип не схотів їсти й вже пізно увійшов у хату й впав на постіль.

II

Харитін Моссаковський не діждав і сороковин по батькові. Справивши дев'ятини, він прибрався, підголився, надів нові, але прості чоботи, підстриг трохи кучеряві коси, запріг поганенького коня й поїхав в Чайки до Онисі Прокоповичівни.

На тім-таки тижні був в Богуславі ярмарок. На ярмарку були старі Прокоповичі. Вони стрілись з сусідами, і сусіди розказали, що їх дочка накидала крадькома гарбузів Балабусі в віз, ще її почепила на мотузку одного гарбуза під возом. Прокоповичі, приїхавши додому, на крили Онисю мокрим рядном, а батько трохи не попобив її.

– Гарбузуй, гарбузуй, дочко, та й міру знай. Їздили до тебе женихи, то й перестануть,– репетувала мати,– а нам не роби сорому перед людьми!

– Не бійтесь, мамо, не перестануть! Мене, хвалить бога, ще ніхто не об'їхав білим конем. Та коли б хто й об'їхав, то я не боюся білих коней. А вашого Балабухи я не люблю: він гоноровитий, дивиться на мене згорда та верзе щось таке, що я не втямлю: «кві-кві-кві!», кувікає по-якомусь, нечистий його зна по-якому! Не знаєш, чи він тебе хвалить, чи з тебе сміється та глузує.

Тільки що Онися скінчила розмову, надворі забрехали собаки. В сінях хтось питав у наймички: «Чи батюшка й матушка дома? а панна дома?»

В світлицю рипнули двері: то ввійшов Харитін Моссаковський. Старий Прокопович вийшов до його з кімнати.

Харитін прибрався й причесався. На йому був довгий чорний темно-синій сюртук. Білі коміри були викладчасті, як у простих шляхтичів. Підстрижене русе волосся закручувалось кругом шиї густими кучерями. Високий, тонкий, рівний станом, з білим матовим, трохи сухорлявим лицем, з ясно-синіми очима, Мосса-ковський мав делікатну постать блондина, хоч його руки були чорні й чималі, звиклі до важкої роботи. Невеличкі вуса й рівні, тонкі брови були трошки темніші од волосся на голові й дуже приставали до ясно-синіх очей. Нев-важаючи на те, що він був дяк, він не пішов у пекарню, а сміливо ввійшов у світлицю. В ті часи не було ще великої одлички між священиками та дяками. Дяки тоді не застоювали черги в пекарнях або в ганках у священиків.