– Як бог поможе,– сказав сват,– то ми оце вирядимо Харитона до Києва. Громада вже налагодилась посилати до владики про-шення, щоб Харитін зостався священиком на батьківському місці. Як тільки владика згодиться, то ми, пом'янувши батька на сороковинах, оженимо нашого Харитона та й уберемо його в рясу.
– От і добре! Слава богу! – промовив Прокопович.– Будемо близькими сусідами.
– Та нам би, панотче, хотілось бути не тільки вашими близькими сусідами, але навіть ще ближчими людьми; ми хочемо поріднитись з вами,– сказав сват.– У вас дочка на виданні, а в нас жених.
Бліде Онисине лице спахнуло наче полум'ям. Вона почервоніла й спустила очі додолу. Руки замерли на хусточці, й червоні та сині нитки перестали сипатись на запаску. Харитін почервонів і собі, як панна, не знав, де діти руки.
– Як же ви думаєте, отець Степан? – спитав сват.
– Я з дорогою душею, але треба спитати й матері, й дочки,– сказав Прокопович, поглядаючи на дам. – Що ти, паніматко, скажеш? – сказав він, обертаючи очі до жінки.
– Я... як дочка скаже, то так і я,– ледве обізвалась Прокоповичка з неохотою: їй шкода було Балабухи, але вона знала, що він більше не приїде.
Діло доходило до Онисі. Вона насилу вдержалась на місці. Їй хотілось схопитись і втекти в садок.
– Як же ти скажеш, дочко? – просто спитав в Онисі батько.
– Я згоджуюсь,– насилу промовила Они-ся, не підводячи очей.
– Коли так, то, по людському звичаю, заміняймо святий хліб, а потім трохи між собою поміркуємо,– сказав батько.
Онися ледве перекинулась з Харитоном кількома словами, але вона вгадувала своїм жіночим серцем, що Харитін підходить під її завзятущий, дужий темперамент, що вона буде правдивою господинею в своїй хаті. Окрім того, Харитін дуже сподобався їй своїм делікатним лицем і тихими синіми очима.
Поки сини справляли сороковини по батькові, поки заручився Харитін з Онисею, поки вільшаницька громада налагодилась послати старосту до Києва з прошенням до владики,– минуло чимало часу. А тим часом Балабуха не сидів дурнички в своїх Хильках.
«Хочу женитись! доки його бурлакувати та байдики бити! – думав Балабуха, ходячи по садку.– Не схотіла Онися,– знайду десять кращих, а таки восени оженюсь. Треба шукати та напитувати дівчини».
Балабуха глянув на город і вглядів широке листя гарбузиння. Те гарбузиння навело на його таку злість, що він тричі прокляв Онисю й не міг більше не тільки їсти гарбуза, але й дивитись на його.
– Тату, дайте коней! Поїду ще в Хохітву. Там панни не прості, вбираються в сукні по-панській. Цур їм, тим плахтам! Поїду ще до суконь.
– Про мене, їдь до суконь. Тільки ті хохітв'янські сукні, може, академісте, не для тебе шиті. Вони горді, нехтують поповичами, бо самі з панів, мають крепаків, мають багато поля. Але купить не купить, а поторгувати можна. Ці вже принаймні не причеплять гарбуза під возом,– сказав батько.
– Не причеплять, то так ласкаво та делікатно випроводять з хати,– обізвалась мати. – Одначе в Терлецького чотири панни на ви-данні. Може, котру й видадуть. Тільки, сину, передніше ніж виїздити з двору, сядь та добре наїжся, бо там годують по-шляхетськи: якимись пундиками та ласкавими словами, а не пирогами.
Погонич запріг коні, вкинув в торбу хліба й сала на полудень, бо боявся їхати в Хохітву без харчі, й по обіді однієї неділі Балабуха поїхав в Хохітву.
Хохітва була невелике село коло самого Богуслава, розкидане по правому високому березі Росі, між рядами чималих гір. За Россю була чудова картина. Над самою водою стояла висока, але не широка скеля, ніби стіна з каміння. На кам'яній стіні було видко вздовж і впоперек щілини та розколини. В щілинах зеленіли пучки трави, жовтих квіток, подекуди стриміли невеличкі зелені кущі глоду та шипшини, неначе канделябри, розвішані по стіні. Під скелею росли лози та очерет. Серед Росі неначе лежав невеличкий острівець з прездорового каміння, без ладу накиданого купами. За кам'яною стіною було видно понад Россю ряд невисоких гір. На горах зеленів густий старий ліс. Коло острівця шуміла вода на порогах, темніла, неначе стежка, чорна гребля, а під самою крутою скелею стояв млин. На горах, на горбах, в узьких долинах була розкидана Хохітва.
Дім священика Терлецького виходив на улицю; зелений сад слався поза домом трохи не до самої Росі. Коло дома було видно довгий двір, на котрому по обидва боки стояли два ряди хат. Там колись жили крепаки священика Терлецького. Його жінка була шляхетського роду й дістала в придане той невеличкий куток в Хохітві. Всю решту села забрав її брат, продав село одному багатому графові, а сам вмер. Терлецький загородив невеличкий куток собі в подвір'я, не давав тим людям землі, забрав навіть їх городи, а людей повернув просто в наймити. Але його крепаки десь дівались, неначе віск розтоплювавсь: одні повтікали на степи, другі повимирали. Дівчата повиходили заміж на село. І скінчилось тим, що в тих хатах зосталось кілька калік та калікуватих, котрим було зовсім не вигодно втікати з двору.