– Про мене, нехай плаче, нехай скаче!– сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.
– Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку й ухопився обома руками за свою жінку.
– Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві.– Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.
– Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.
– Авжеж! піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.
Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.
Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.
– Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.
– А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.
– Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.
– Я, мамо, не з таківських, що плачуть,– сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.
– Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.
– То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?
– Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!
– Аби не дірявий горщик, то й носитиму,– сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.
– Хіба ж ти думаєш за його йти заміж?– крикнула Прокоповичка.
– Атож! А хіба що?
– А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?
– Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вікно.
Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.
– То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? ба не підеш! – крикнула мати.
– Ба піду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнів.
– Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!
– Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?
– То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!
– То й пішки піду,– це мені не заважить.
– Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!
– Тим він мені і сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.
– Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.
– І вже ваше минуло. Не час вам гарбузу-вати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.
Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.
Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.
– Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі,– сказала Прокоповичка вже спокійніше.
– За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь,– сказала Онися.
Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.
– Хто то приїхав? – спитала мати з кімнати.
– Вгадайте!– обізвалась, не обертаючись, Онися.
– Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злістю Прокоповичка.– Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.
Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились і на порозі став Моссаковськин в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих ви-кладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.
Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.
Моссаковський вглядів Онисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум'янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.