– Не можна, серце. В чому, в чому, а в цьому вас не послухаю. Народ розгнівається на мене, бо він панщанний, платить подушне. В людей й так обмаль грошей. Усі на мене нарікатимуть та гриматимуть,– говорив несміливо Моссаковський.
– Вже як хоч, а грошей у нас мало. Як ззамолоду не складемо, то на старість нічого сподіватись. Накинь ще по гривні хоч на вінчанні.
– Не можна,– боюсь бога: люди вбогі. Як платили, так нехай і платять по старому звичаю. Як сусіди накинуть, то я накину, а мені починати не годиться. Мене громада обібрала на парафію. Як у чому буде недостача, піду по селі льнувати.
– Овва! Я цього не хочу. Я не люблю циганити, як наші баби та прабаби циганили по селі з торбами.
– Та й мені не приходиться дратувати людей,– сказав Моссаковський.– Вони ж мене й на парафію обібрали, й Балабухи не пустили, й перед владикою за мене встоювали.
Онися Степанівна замовкла й прикусила язика.
Настало маленьке свято, коли навіть в церкві служби не було.
– Панотче, дзвони до церкви! – говорила Онися.
– А навіщо? Сьогодні мале свято.
– А на те, що все-таки якась копійка перепаде.
– А, бог з ним, Онисіє Степанівно. Невже за п'ятака треба ворушити дзвони?
– Але ж бо дзвони! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків будуть рублі! Дзвони-бо, дзвони,– не лінуйся! Бачиш, як я бігаю по господарстві.
– Добре вам бігати, коли в вас ноги проворні та прудкі.
Моссаковський послав сторожа з ключами й звелів дзвонити.
Він приніс з церкви тільки одного п'ятака. Онисія Степанівна сховала його в скриню.
– Який же ти, панотче, не ласий на гроші. Поживеш – побачиш, як стануть у пригоді гроші.
Минула осінь. Роботи в господарстві стало менше. Онисія Степанівна була б рада бігати, та не було коло чого, бо господарство було нове, а мати понавозила для неї всього, чого тільки треба було в господарстві. По обіді отець Харитін любив полежати й навіть книжку почитати. Онисія Степанівна все вертілась в пекарні, і його брала нудьга, коли він сам зоставався в покоях.
– Онисіє Степанівно! беріть лишень плести панчоху, та сідайте коло мене, та побалакайте зо мною; а коли не хочете балакати, то я вам святу книжку прочитаю,– говорив отець Харитін, лежачи на гарячій лежанці в кімнаті.
– А що ж ти мені будеш читати? – питала Онисія Степанівна.
– Та хоч за царя Ірода або про святу Варвару.
– Цур йому, тому Іродові! Прочитай мені краще про святу Варвару.
Онисія Степанівна взяла панчоху й сіла на стільці коло лежанки. Отець Харитін розгорнув здорову книжку й, лежачи догори лицем, поставивши її на своєму животі, почав читати про святу Варвару. Онисія Степанівна сиділа й слухала. Її тонкі пальці з дротами тільки мигали.
Онисія Степанівна слухала вухами, але її думка літала і в пекарні, і в хижці, і в коморі, заглядала на піч, і під піч, і в діжу, і в ночви.
– Потривай трошки! Треба заглянути в піч, чи випікся хліб,– говорила Онисія Степанівна й з тими словами схоплювалась з місця, бігла в пекарню й заглядала в піч. Отець Харитін назначав нігтем, доки прочитав, і дивився через книжку в вікно. Онисія Степанівна влітала, як вихор, і знов сідала на стільці.
– Ну, та як далі? Що звелів батько збудувати для святої Варвари?
Отець Харитін знов починав читати тихим, рівним голосом, а думка Онисина знов одри-валась од книжки й шугала по дворі, коло кошар, коло загороди, коло гусей та курей.
– Ой, пожди на годиночку! Адже, мабуть, дівчата й досі не виносили кабанові їсти.
Онисія Степанівна знов зірвалась з стільця, як метіль, побігла в пекарню, крикнула на дівчат і знов опинилась на стільці.
Отець Харитін позіхнув і знов почав читати. Онисія вже зовсім не слухала, а свою думу думала.
– А що пак твої наймити будуть завтра робити? – несподівано перебила Онися читця.
Отець Харитін витріщив на неї очі.
– Але ви мені перебиваєте читати,– сказав він.
– Та я, бач, тільки спитала, так набігло на думку: чи наймити гній вивозитимуть, чи пове-зуть мливо до млина; в нас вже житнього борошна обмаль; вже на сході й пшеничне борошно.
– Як ви скажете, так і буде. До вас треба йти розуму позичати,– говорив отець Харитін, держачи палець серед стрічки.
– Нехай везуть до млина. Гній можна й навпісля вивезти.
Отець Харитін знов починав читати, але Онисія Степанівна вже давно погубила кінці й нічого не розуміла.
– Та хто то був Діоскор? Варварин чоловік чи брат? – спитала вона.
– Батько Варварин. Ви, Онисіе Степанівно, не дуже добре слухаєте. Еге?