– Ну, ну, читай! Тепер вже все розумію.
Отець Харитін читав, але Онисія Степанівна так перемішала Діоскора й Ігемона з наймитами та ігуменами, а Варвару з наймичками, що вже нічогісінько не розуміла.
– Знаєш що, отець Харитін,– знов перебила Онисія Степанівна,– ти береш до свого чоловічого діла моїх наймичок тоді, як і мені їх треба.
– Я думав, що ви питаєте за святу Варвару.
– В мене вже все повипадало з голови, що ти читав. От і вчора забрав до току наймичок,
а я хотіла плаття прати. Як тобі треба наймичок, то ти звечора в мене спитай.
– Але ж, Онисіє Степанівно, й ви берете до своєї роботи моїх наймитів, коли мені їх треба,– несміливо обізвавсь отець Харитін.
– Знаєш що, панотче: поділимось слугами! Ти верховодь над своїми наймитами, а я над наймичками; а як тобі треба буде наймичок, ти спитай в мене, а я тебе питатиму, як мені треба буде наймитів.
– Добре, Онисіє Спепанівно, добре! Що ви скажете, то все виходить гаразд. От слухайте ж, а я далі читатиму!
Отець Харитін знов прийняв нігтя й почав читати, але Онисія Степанівна вже зовсім не слухала. Отець Харитін примітив те й спитав:
– Чи ви слухаєте?
– Та слухаю, слухаю. Не питай мене та читай далі.
– Коли ви щось думаєте,– сказав отець Харитін, придивляючись до розумного лиця своєї жінки.
– Читай-бо, читай! Я думаю й слухаю заразом.
– А як звали Варвариного батька? – А хіба ж ти читав про батька?
– Авжеж читав, тільки ви не слухали.
– А правда, правда! То був якийсь ігумен.
– Який там ігумен! Діоскор – так звали Варвариного батька.
– Та хто ж такий був ігумен? Чи який Варварин родич, чи що? – спитала вона.
– Не ігумен-бо, а Ігемон! Це той, що мучив святу Варвару.
– Ото проклятий! В якому ж монастирі він був ігемоном? і чого ж то ченці мучили святу Варвару?
– Які там ченці! Ігемон – то так звався губернатор, чи становий би то по-нашому, чи що; от так, як в Богуславі отой становий, що в Чайках намальований у пеклі.
– О! Коли так, то там їм і місце. Я цього не знала, що вони, прокляті, мучили святих: якби була знала, то дала б мірку проса маляреві, щоб намалював їх у пеклі. Ну, ну, читай далі.
Отець Харитін читав, а Онисія Степанівна знов своє думала.
– Чи ти знаєш, панотче, що в нас картоплі мало? – несподівано перебивала його Онисія Степанівна.
– Але які ж бо ви! Вам усе в голові той господарський клопіт. Чи ви хочете зразу забагатіти, чи що?
– А чом би пак і не забагатіти? Добре вам, панотцям, коли ви й до смерті будете мати шматок хліба. Піп – золотий сніп,– кажуть у приказці. А що я робитиму, як ти вмреш, а я зостанусь удовою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без грошей? Хоч з мосту та в воду.
– Далеко ви заглядаєте наперед. Ми тільки що побрались, а ви вже заглянули на самісінький кінець.
– О, я заглядаю й на кінець, і на всі боки оглядаюсь. Опоряди лишень трохи свою церкву, бо як часом загляне митрополит, то буде тобі лихо.
– Оце ви правду кажете. Треба й церкву опорядити та привезти з Богуслава маляра, щоб помалював церкву всередині й понаписував образи такі, як в чайківській церкві.
– Та щоб мені Балабуха був в пеклі на самім дні. Чуєш?
– Добре, добре. Даси маляреві мішок борошна, то він і намалює Балабуху, але коли б часом з цього чого не вийшло.
Отець Харитін зібрав громаду й порадився з нею, щоб помалювати всередині церкву та постановити нові образи. Громада згодилась. Титар виклопотав дозвіл і згодив маляра, щоб він вималював церкву й написав таку саму «Неопалиму купину» й страшний суд, як у Чайках, навіть намалював в пеклі богу-славського станового й канівського столоначальника.
Раз Онисія Степанівна поїхала в Богуслав на ярмарок і вернулась додому з недоброю звісткою.
– Чи ти знаєш, панотче, яку я страшну звістку привезла з Богуслава?.. А ми собі тут сидимо, хліб жуємо й нічого не знаємо!
– Що ж там таке трапилось? Не лякайте-бо мене, бо я й без того вдався собі полохливий.– сказав отець Харитін і справді переляканий тривожним видом своєї жінки.
– Де вже не лякати, коли я й сама злякалась.
– Та що ж там таке? Чи Богуслав згорів, чи, може...
– Якби згорів, то мені про те було б байдуже. Балабуха став в Богуславі священиком, та ще й благочинним на нашу часть!
– Невже? – крикнув, як опечений, отець Харитін і схопився з місця.
– Став благочинним. Вже перевізся з жінкою, з усім кублом і, кажуть, швидко буде об'їжджати парафії.
– То це він і до нас приїде?
– Авжеж, приїде; вже він нас не мине!
– Ну, то викручуйтесь же, Онисіє Степанівно, коли давали йому гарбуза.
– Що мені благочинний! куди ж пак: велике цабе! На мені не попівська ряса, а плахта. З мене чина не здіймуть. На тобі це вее око-шиться, от що! Тепер ти, панотче, викручуйся, бо він тобі пригадає й мене, й вільшаницьку парафію, й вільшаницьку громаду. Він, мабуть, думає, що не громада вигнала його з Вільшаниці, а ти.