– Де ж я тепер дінусь? Куди я голову прихилю з сиротами? Мене виженуть з хати, викинуть з оселі. Тепер же я нещаслива й без-прихильна навіки! – голосила Онисія Степанівна.– Кругом мене вороги: нема в кого поради шукати.
Зібралась у двір вся вільшаницька громада. В городі запалало багаття: громада ставила обід. Поз'їжджались священики й поховали з громадою останнього вибраного громадою батюшку. Священики радили Онисі не гаяти часу,– їхати до Києва та просити митрополита, щоб він зоставив парафію за сиротами. Четвертого дня після похорону Онисія Степанівна поїхала з прошенням до владики.
Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в неї прокинулась природжена завзятість.
– Зігнав з світа мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним.
Онисія Степанівна постояла серед Софійського майдана, подумала одну хвилину й замість Софійського пішла до Михайлівського. Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей.
Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою.
Онися, вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку.
– Що скажеш? Чого просиш? – спитав архієрей.– Звідкіля ти?
– Я, владико, удова, матушка з Вільша-ниці. Не просити прийшла я,– я прийшла позиватись,– сказала Онисія Степанівна.
Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав:
– Чого ти просиш? Де твоє прошення?
– Я не з прошенням прийшла,– я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер,– сказала Онися сердитим голосом.
Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла.
– Що ти? Що з тобою? – питав архієрей.– Чи ти сумашедша, чи божевільна?
– Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. Він через вас пе-репечаливсь, заслаб од страху й вмер.
Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисію Степанівну.
Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули.
– Якби не ви, мій панотець був би й досі живий. Я на вас буду плакати з сиротами ввесь свій вік. Ви послухали Балабухи; а про-топоп давно злий на нас через свою погану жінку. Вони нас знеславили, обговорили. Хіба я винна, що протопопша одбивала од мене наймичку Марусю?
– Про яку Марусю ти ото верзеш? Що ти верзеш? Ти п'яна,– сказав архієрей, пригадавши тепер Вільшаницю й старого отця Харитона.
– Ні, я не п'яна,– я твереза; я чесна хазяйка, а не п'яниця; я не тікала з гусарами, як наша протопопша; мене не крали гусари. То протопопша сиділа в гусарина на однім коліні, а на другому жидівка Хайка. Все лихо скоїлось через протопопшу. А ви пойняли їм віри та й здійняли рясу з мого безщасного покійника.
– Вийди геть! – крикнув архієрей.
– Ба не вийду. Я приїхала позиватись, а не прохати. Де я, безпритульна, тепер дінусь? Куди я голову прихилю? Де я діну сиріт?
Онися розлютувалась і вже кричала на увесь зал.
– Я буду жалітися митрополитові. На вас буде суд божий на тім світі! Теперечка мені хіба тільки втопитись з сиротами! Ой я безталанна! Проклятий той час, коли я на світ народилась...