Панни встали вранці й здивувались, що на стінах не було їх кринолінів та спідниць.
– Мамо, чи це ви поздіймали з кілочків наші спідниці,– питала в Онисі Надезя.
– Поздіймав і позолив ваші криноліни дурний Прокіп,– он підіть у двір та загляньте в жлукто,– сказала Онисія Степанівна.
Панни повибігали у двір. З жлукта стриміли дроти кринолінів, як паліччя, а од жлукта до половини двора простяглася біла річка. Панни підняли гвалт і кинулись рятувати свої спідниці та криноліни; поскидали каміння н повитягали їх з жлукта. Криноліни були поламані, погнуті й помазані білою квашею.
– Та це ж він присипав їх зверху борошном,– сказала Онисія Степанівна.– Ой лишечко моє! Чи не висипав він часом петльова-ного борошна з ночов?
Петльованого борошна в ночовках не зосталось і сліду, а порожні ночовки стояли на грубі.
– А бодай тебе золила лиха година та нещаслива! – крикнула Онися, вдарившись об поли руками.– От тобі напекла гостям паляниць. Це не Прокіп, а моє лихо. Мабуть, проклята протопопша сміється з мене та навмисне наслала на мене оцього навісного та божевільного, йди собі додому до своєї про-топопші та позоли її криноліни! Геть з мого двора, щоб і твій дух тут не смердів! – крикнула Онися до Прокопа.
– Та я ж хотів позолити й попрати паннам спідниці! Наймички лінуються прати, а я собі думаю: дай позолю й поперу в ставку, поки панни повстають. Їй-богу, цілісіньку ніч порався й не виспався,– одговорювався Прокіп.
– Йди собі к нечистому та ще й зараз,– крикнула Онися до Прокопа.
– Куди ж я піду, коли в мене нема своєї доми, нема батька, нема матері,– говорив Прокіп.
– Іди до своєї протопопші та й не приходь більше до нас.
– Коли й протопопша мене так само про-ганя, як і ви, каже, що я дурний, нічого не роблю, тільки дурно хліб їм. А поки був розумний, то й не проганяла,– одговорювався Прокіп.
– На тобі свиту та зараз геть з моєї хати! – кричала Онися.
– Якби в мене була своя хата, то я б і пішов. Куди ж я піду? Батька нема, матері нема. Була колись в мене мати, та на степи втекла, а мене покинула...
Прокіп сів на лаву й несподівано заплакав, як плачуть маленькі діти: попереду запхикав, а потім заридав голосно й втирав сльози кулаком. Наймички й панни почали сміятись, а сльози почали душити Прокопа. Він підняв голову вгору, як піднімають діти, й почав неначе стогнати, втиривши очі в стелю. В його сльози забивали дух, а далі перестали текти; очі стали сухі, а Прокіп все стогнав, неначе йому прийшов кінець. Сміх в пекарні затих. Наймички поскривлялись. Панни одна за другою повиходили з пекарні. Вийшла й Онися, махнувши рукою. А Прокіп ще довго ридав по-дитячій та кричав:
– Мати втекла, мене покинула. Мати мене жалувала, гостинці мені давала; а тепер мене ніхто не жалує, гостинців не дає. Ой боже мій! ой, ой, ой! Я їм роблю, а вони мене лають, ще й з хати проганяють. Де ж я дінусь? Як прийде мати з степів, я матері все розкажу.
Довго плакав Прокіп, а далі впав додолу, неначе мертвий. Потім схопивсь, взяв свиту, напнув на голову та й пішов в Богуслав.
Дочки Млинковського ще довго жили в отця Харитона й були ладні жити хоч і до смерті. Отець Харитін боявся столоначальника й мовчав, але Онисія Степанівна була не з таківських, що мовчать. Вона просто без церемонії сказала паннам, що їм час їхати далі, до свого родича. Панни мовчали, не хотіли збиратись в дорогу, все отягувались.
– Чи довго ще буду годувати оцих злиднів? Запрягай, парубче, коні та під'їжджай під ганок,– гукнула Онися на парубка.
Парубок запріг коні й під'їхав під ганок.
– Вбирайтесь, панни, бо вже коні запряжені; поспішайте, щоб завидна доїхати,– сказала Онися паннам.
Панни крутились, вертілись,– одначе мусили зібрати своє манаття, сіли й рушили з двору до отця Мельхиседека.
– Ой Онисіє Степанівно! Коли б часом з того чого не вийшло,– несміливо обізвався отець Харитін.– Ми собі розплодимо ворогів.
– Є вже їх і так доволі. Одним більше, одним менше,– все одно; за всі голови! Раз родила мати, раз і пропадати,– сказала Онисія Степанівна.
IX
Біда впала на голову отця Харитона несподівано. Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати. Він став блідий та худий од клопоту, од важких довгих постів, що їх старі батюшки держали сливе аскетично. Перші його дочки повмирали, а менші поросли й вже трохи засиділись в паннах. Отець Харитін все кахикав, кородивсь на живіт і жалівся на кольки в боках і в грудях,– та й лічився орданською водою й херувимським ладаном: це були одні в його ліки.
Раз літом пройшла чутка, що по парафіях буде їздити архієрей, вікарій митрополита. Протопоп прислав отцю Харитонові архієрейський маршрут. В маршруті стояла й Вільшаниця.
– Ой боже мій! Ой господи! От тепереньки протопоп підставить мені стільчика! – говорив отець Харитін, бідкаючись.– Кажуть, архієрей опришкуватий і не любить старих батюшок.
– Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зроду не бачили архієреїв? – говорила Онисія Степанівна.– Як приїде, то й поїде.
– А як він мене пережене на малу парафію, а в Вільшаницю посадить молодого, вченого? – сказав отець Харитін.
– Нехай передніше мене зсадить з парафії, та тоді садовить кого іншого. А мене зсадить не легенько,– сказала Онисія.
– Архієрей їде! Архієрей вже в Богуславі! В Богуславі буде снідати, а в Вільшаниці обідати! Готуйтесь, панотче Харитоне! Готуйте великий обід та вина, Онисіє Степанівно, для півчих, панотців та погоничів! – такі звістки передавали благочинні, панотці, станові, скачучи на конях в Богу слав, завозили дяки й диякони, викликані протопопом в Богуслав.