– To й поперенось, але не багато, щоб у світлиці не були голі стіни,– сказала Онися.
Палазя перенесла в материну кімнату десять образів, а через тиждень сховала ще в дзвіниці десять. Через місяць вона перенесла ще в пекарню п'ять, а в дзвіницю знов занесла десять. Лопатинський понавозив з Києва картин, на яких були намальовані панни з котиками, панни з кроликами і навіть панни з собачками, й почіпляв їх по стінах. Онися все сиділа в своїй кімнаті й рідко ходила в світлицю. Але раз якось у неділю вранці вона пішла в світлицю, щоб помолитись богу, глянула на стіни й здивувалась. Образи зістались тільки по кутках. На стінах висілії панни з собачками та з котиками.
– Палазю! А де це подівались образи? Що це за Іродіади висять почеплені на стінах? – спитала Онися в дочки.
– А я ж, мамо, перенесла їх трохи в вашу кімнату, трохи в пекарню. Образи вже старі й темні,– сказала Палазя.
– А, ти, нечестива! Зараз мені повішай образи, бо я отих твоїх протопопш з котиками та собаками геть к бісу повкидаю в піч. Навішала паннів, неначе скажена Олеся. Чи тобі ж не треба душі спасіння, чи, може, й ти маєш на думці тікати з гусарами? Ти хочеш, щоб я молилась до тих Олесь з цуциками та котиками, чи що?
Довго лаялась Онися, невважаючи на неділю, а Палазя все-таки не поприймала з стін Іродіад з цуциками та котиками.
Оббувшись трохи з картинами, Онися часом таки ставала перед ними, потай од усіх, як нікого не було в хаті, й довго роздивлялась на котиків та кроликів.
– Та й гарні ж, хиря його матері, оті котики та кролики! – зовсім тобі неначе живі. Воно було б зовсім гарно, якби тільки не голі плечі в тих протопопш були намальовані,– говорила Онися сама до дочки.
Онися дуже любила своїх онуків і гляділа їх як найпильніша нянька. Вона не спускала їх з очей цілий день, сама годувала їх, сама клала спати. Влітку цілий день сиділа з дітьми в садку й стерегла вишні та груші од хлопців. Але вона стерегла онуків так, як змія стерегла цілющу воду: з прислуги ніхто не смів і зачепити дітей. Як тільки котра наймичка зачепить дитину й дитина часом заплаче, Онися брала палицю й лупила наймичок. Навіть Палазя не сміла посваритись на своїх дітей. Онися зараз кричала на неї:
– А, ти, нечестива! Навіщо ти сваришся на своїх дітей? Мало тобі, що образи повикидала з хати? Ще повикидай і дітей. Геть пішла з хати. Не зачіпай мені дітей!
Мужичих дітей Онися ненавиділа за те, що вони крали в садку груші та яблука. Оце, було, візьме вона в одну руку грушу, а в другу різку. Різку сховає за спину, а грушею манить будлі-якого хлопця.
– На, серденько моє миле, грушку: ти такий гарний хлопчик. На, моя дитино, на, візьми та з'їж,– так дурила Онися хлопця.
Хлопець йняв віри й простягав руку за грушею. Онися хапала його за руку, а другою рукою лупила дубцем по спині. Хлопці, покуштувавши такої груші, обминали Онисю десятою улицею.
Онися все старілась й ставала сердитіша й лихіша. Вона з ранку до вечора лаяла або наймичок, або гризла голову своїй дочці Палазі. Наймички вже не боялись її ані кришки, сміялись з неї в вічі. Вона все держала ключі од хижки в себе, замикала туди все, що зоставалось од обіда, й видавала аж на другий день. Оце було як напечуть пирогів, Онися по обіді збере їх в макітру, однесе в хижку та й замкне. Прийде вечір, онуки просять ключів, дочка просить, а вона не дає. Старша онука, вже чимала дівчина, йшла ввечері в бабину кімнату, сідала на постелі в ногах і балакала з нею, аж поки вона засне. Тоді унучка тихенько витягала в бабусі ключі, одмикала хижку й крала макітру з пирогами. Зять мусив, тихенько од Онисі, поробити другі ключі до хижки й до всяких скринь в хижці. Дочка й наймичка не сміли без поради Онисі нічого зварити й спекти й кожний раз ходили в її кімнату благословитись.
Раз наймички, не спитавши Онисі, запарили собі квашу й поставили горщик скраю на печі. Онися взяла свого костура й. по своєму звичаю, вийшла з кімнати на оглядини. Вона ввійшла в пекарню й примітила на печі здоровий горщик, накритий хусткою. В пекарні нікого не було.
– А це що за горщик? – промовила Онися сама до себе.– Мабуть, наймички щось задумали спекти крадькома од мене.
Онися вже не здужала вилізти на піч, щоб заглянути в горщик, і своїм ціпком хотіла скинути накриття, щоб од цікавості хоч носом понюхати, що то там таке в горщику. Але вона од злості так штурхнула палицею в горщик, що він перекинувся й кваша линула річкою з печі на лежанку, а з лежанки додолу. Онися побачила, що наробила шкоди, та швиденько й подибала з пекарні, щоб утекти в свою кімнату, а потім звернути провину на наймичок, ще й вилаяти їх всмак.
Аж тут рипнули сінешні двері, і в пекарню вскочила наймичка та й угляділа потьоки квашні.
– Чи це ви, матушко, перекинули квашу?– крикнула наймичка вслід Онисі.– Чи це ви наробили шкоди?
– Ще що вигадай! Може, там кішка лазила по печі. А ти, вража дочко, така непомір-кована, що ставиш горщик на самому краєчку! Вкрала борошна, ще й квашу запарила, мене не питаючись.
– Але ж, матушко, кішки й в хаті нема,– крикнула наймичка з пекарні з сміхом.– їй-богу, це ви перекинули квашу: за ваші ж вчинки та мене лаєте та гримаєте на мене.
– Я тобі як дам оцим костуром по спині, то не будеш більше на мене звертать,– загомоніла Онися з своєї кімнати.
Онися пішла жалітися на наймичку дочці та зятеві й трохи не плакала.
– Всі мене тут зобижають, всі лають, всі кривдять, всі кричать на мене, хоч зараз лягай в домовину. Як не впините та не приборкаєте тих неприкаяних наймичок, то я вас покину та поїду до сина,– бідкалась Онися,– їй-богу, піду! Пішки піду!
Од того часу, як тільки траплялась Описі яка недогода, вона все репетувала та нахвалялась, що покине зятя й поїде до сина.
А догодить їй було трудно, а найбільше в їжі. В неї повипадали зуби, й вона все ремствувала та допікала, що й паляниці тверді, й пироги не пухкі, й вареники не знать які цупкі, й каша хрущить, неначе зварена з піском, й поживок несмачний, нетривний. Онися коверзувала ще й любила допікати до живих печінок.