Олеся стала серед хати й витріщила на Онисю очі. Вона почувала, що Онися знов сипнула наздогад на нестатковитих господарів. Балабуха знов пересів на другий бік Онисі й підставив праве вухо.
- Чи ви оце приїхали в гості, чи приїхали лаятись? - не втерпівши, спитала Олеся.
- Я не лаятись приїхала, а приїхала по свою наймичку, - одмовила Онися.
- А коли приїхали по наймичку, то беріть її собі, - вона мені не дуже потрібна, - сказала Олеся.
- Мені здається, найлучче б спитати в самої Марусі: коли вона схоче, то нехай їде з вами, - з богом, Парасю, коли люди трапляються! - обізвався Балабуха. - От я покличу Марусю!
Балабуха встав і пішов в пекарню. Онися не втерпіла й побігла слідком за ним. Їй хотілось взяти Марусю на оберемок і винести на віз. Увійшли в пекарню. Маруся стояла коло печі й спустила очі.
- Отак, дівко! Добре, їй-богу, добре. Це гаразд! Не добула року й покинула. Чи це тебе твоя мати так вчила, чи це ти своїм мізком розміркувала? - репетувала Онися. - Вдягайся та їдь зо мною в Вільшаницю.
- Ба не поїду, - сказала Маруся й почала колупати піч, неначе її прийшли сватати старости.
- Чом же ти не поїдеш? Чи тобі була яка недогода в мене, чи я тобі їсти не давала, чи що? Сором тобі, дівко, так робити, - говорила Онися.
- Коли в вас важко служити, - тихо обізвалась Маруся.
- А ти б хотіла гроші брати, руки згорнути та посиденьки справляти! Вдягайся, не гай мене й себе, - нічого тобі не поможе, - кричала Онися.
Маруся стояла коло печі, як тур - дівка здорова, огрядна, тілиста й свіжа на виду; її здоров'я тільки дражнило Онисин апетит.
- Не поїду й служити в вас не хочу, бо в вас лягаєш, як перші півні заспівають, - сказала Маруся,- а встаєш, як і другі півні ще не співають.
- Куди ж пак! Мабуть, через те й стільки сала придбала на моєму хлібі, що в двері не потовпишся. Де твоя свита? Вдягайся та сідай на віз, - сказала Онися й кинулась до жердки шукати Марусиної свити.
- І свиту надаремно шукаєте, бо я до вас не поїду, - сказала Маруся.
- Як не поїдеш, то я тебе потягну в стан, - крикнула Онися.
- Хоч мене й в тюрму закиньте, а я з вами не поїду, - сказала Маруся.
- Як ти смієш мене кидати? Як ти наважилась тікати? Соромилась би, дівко, таке навіть говорити: ти така молода, а вже вивчилась швеньдяти по світу. Вчись, дівко, ззамолоду бурлакувати, то вивчишся на старість ще й з гусарами втікати…
Онися обернулась і прикусила язика: в одчинених дверях стояв Балабуха, а за ним в сінях стояла Олеся й насмішкувато дивилась на всю ту справу та справдовування.
Темне Олесине лице спахнуло; в неї почервоніли вуха й лоб. Балабуха причинив двері в пекарню, щоб до Олесиного вуха часом не долетіли ще гірші й щиріші речі.
Довго кричала Онися, довго справдовувалась та сперечалась Маруся. В пекарні клекотіло, неначе окріп в золійнику.
- Коли сама не підеш, то тебе приведе до мене поліція. Зараз поїду до станового! - крикнула Онися.
Двері з пекарні неначе бурею одчинило: Онися вибігла, - неначе метіль дмухнула.
- Прощавайте, отець благочинний! Спасибі вам за вашу послугу. Я од вас цього не сподівалась. Це, мабуть, ви одбили в мене наймичку за колишнісь гарбузи. Добрі господарі так не роблять, - так робить тільки той, в кого хата ликом вкрита, в кого кішки нема в господарстві та хто вітає гостей таким хлібом, що після його зуби три дні болять…
Балабуха й Олеся тільки дивились на Онисю.
Онися кивнула до їх головою, скочила на віз, чогось стала на возі, трохи постояла, мало не достаючи головою до стріхи, й виїхала з двору. В станового вона впіймала облизня, - він насміявся з неї, й вона з тим вернулась додому.
Отець Харитін вернувся з похорону й ніяк не міг догадаться, куди поїхала Онися. Але незабаром загуркотів віз надворі. Онися увійшла в хату. В неї очі блищали, лице аж пашіло.