- Та це ж він присипав їх зверху борошном, - сказала Онися Степанівна. - Ой лишенько моє! Чи не висипав він часом питльованого борошна з ночов?
Питльованого борошна в ночовках не зосталось і сліду, а порожні ночовки стояли на грубі.
- А бодай тебе золила лиха година та нещаслива! - крикнула Онися, вдарившись об поли руками. - От тобі напекла гостям паляниць. Це не Прокіп, а моє лихо. Мабуть, проклята протопопша сміється з мене та навмисне наслала на мене оцього навісного та божевільного. Йди собі додому до своєї протопопші та позоли її криноліни! Геть з мого двора, щоб і твій дух тут не смердів! - крикнула Онися до Прокопа.
- Та я ж хотів посолити й попрати паннам спідниці! Наймички лінуються прати, а я собі думаю: дай позолю й поперу в ставку, поки панни повстають. Їй-богу, цілісіньку ніч порався й не виспався, - одговорювався Прокіп.
- Йди собі к нечистому та ще й зараз, - крикнула Онися до Прокопа.
- Куди ж я піду, коли в мене нема своєї доми, нема батька, нема матері, - говорив Прокіп.
- Іди до своєї протопопші та й не приходь більше до нас.
- Коли й протопопша мене так само проганя, як і ви, каже, що я дурний, нічого не роблю, тільки дурно хліб їм. А поки був розумний, то й не проганяла, - одговорювався Прокіп.
- На тобі свиту та зараз геть з моєї хати! - кричала Онися.
- Якби в мене була своя хата, то я б і пішов. Куди ж я піду? Батька нема, матері нема. Була колись в мене мати, та на степи втекла, а мене покинула…
Прокіп сів на лаву й несподівано заплакав, як плачуть маленькі діти: попереду запхикав, а потім заридав голосно й втирав сльози кулаком. Наймички й панни почали сміятись, а сльози почали душити Прокопа. Він підняв голову вгору, як піднімають діти, й почав неначе стогнати, втиривши очі в стелю. В його сльози забивали дух, а далі перестали текти; очі стали сухі, а Прокіп все стогнав, неначе йому прийшов кінець. Сміх в пекарні затих. Наймички поскривлялись. Панни одна за другою повиходили з пекарні. Вийшла й Онися, махнувши рукою. А Прокіп ще довго ридав по-дитячій та кричав: "Мати втекла, мене покинула. Мати мене жалувала, гостинці мені давала; а тепер мене ніхто не жалує, гостинців не дає. Ой боже мій:! Ой-ой-ой! Я їм роблю, а вони мене лають, ще й з хати проганяють. Де ж я дінусь? Як прийде мати з степів, я матері все розкажу".
Довго плакав Прокіп, а далі впав додолу, неначе мертвий. Потім схопивсь, взяв свиту, напнув на голову та й пішов в Богуслав.
Дочки Млинковського ще довго жили в отця Харитона й були ладні жити хоч і до смерті. Отець Харитін боявся столоначальника й мовчав, але Онися Степанівна була не з таківських, що мовчать. Вона просто без церемонії сказала паннам, що їм час їхати далі, до свого родича. Панни мовчали, не хотіли збиратись в дорогу, все отягувались.
- Чи довго ще буду годувати оцих злиднів? Запрягай, парубче, коні та під'їжджай під ганок, - гукнула Онися на парубка.
Парубок запріг коні й під'їхав під ганок.
- Вбирайтесь, панни, бо вже коні запряжені; поспішайте, щоб завидна доїхати, - сказала Онися паннам.
Панни крутились, вертілись, - одначе мусили зібрати своє манаття, сіли й рушили з двору до отця Мельхиседека.
- Ой Онисіє Степанівно! Коли б часом з того чого не вийшло, - несміливо обізвався отець Харитін. - Ми собі розплодимо ворогів.
- Є вже їх і так доволі. Одним більше, одним менше, - все одно; за всі голови! Раз родила мати, раз і пропадати, - сказала Онися Степанівна.
9
Біда впала на голову отця Харитона несподівано. Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати. Він став блідий та худий од клопоту, од важких довгих постів, що їх старі батюшки держали сливе аскетично. Перші його дочки повмирали, а менші поросли й вже трохи засиділись в паннах. Отець Харитін все кахикав, кородивсь на живіт і жалівся на кольки в боках і в грудях, - та й лічився орданською водою й херувимським ладаном: це були одні в його ліки.
Раз літом пройшла чутка, що по парафіях буде їздити архієрей, вікарій митрополита. Протопоп прислав отцю Харитонові архієрейський маршрут. В маршруті стояла й Вільшаниця.