Вольчиха накидала цілий прилавок коробок. В коробках і по прилавку манячили червоні, й зелені, й сині стрічки. Вольчиха розгортала стрічки, молола язиком, ніби млин, та вихвалювала свій крам. Балабушиха не чула ні одного її слова й насторочила вуха в той куток, де стояв молодий чудовий блондин.
Волько лепетав язиком незгірше своєї жінки, вихвалював матерії для літнього костюма, розгортував їх, розвішував на прилавку, доказував, що вони міцні й нелинючі, божився, присягався, розтягав матерію руками, кусав зубами й навіть слинив язиком. А тим часом цікавий жидок встигав провадити зовсім побічну розмову й розпитувати покупця, неначе він сидів з ним десь у гостинній.
- Пане Гануш, наберіть оцієї парусини - не будете жалкувати! Їй-богу, це загранишна. От подивіться, яка вона густа та міцна, аж лущить, аж гуде в руках. Як же вам живеться в нашій стороні? Чи звикли до нашої Миронівки? - питав Волько, смикаючи в руках кінець парусини, неначе він хотів її перервати.
- Привикаю потроху. Я бував в світах, і куди приїду, - зараз привикаю. Але, Вольку, покажи лиш кращої матерії, - сказав Гануш. - Я ваші норови добре знаю; ви показуєте передніше що найпоганше, а потім трошки краще, а потім ще краще… Мене не піддуриш.
Волько прожогом кинувся до стільця, скочив на його й достав з полиці ще дві штуки матерії.
- Оце вже така матерія, що й за границею рідко де можна знайти. Ай-ай! Що за матерія, що за матерія! Це аглицька матерія. Чи тільки дочок директорових вчите на фортеп'яні, чи й сина? - прикинув Волько, розгортаючи штуку парусини.
- Вчу дочок і синів, а коли хоч, то й тебе вивчу. Але ти знов достав такого, що годиться носити погоничам. А знайди лишень ще кращого, - сказав Гануш.
- Їй-богу, кращого вже нема на світі й не може бути. Якого вам ще кращого треба? Це вже французька матерія пополовині з шовком. А чи дорого вам платить директор за дітей? - питав Волько й разом з тим проворно висолопив язика, полизав кінчик матерії й показав Ганушеві. - От подивіться: їй-богу, не злиняє до самої вашої смерті.
- О, либонь, швидко доведеться мені вмерти, - сказав Гануш. Балабушиха й дочка осміхнулись і переглянулись з Ганушем. Гануш кинув на дам своїми синіми тихими очима.
Тим часом Вольчиха сипала словами, наче горохом:
- Пані, що я вам скажу! Беріть оці червоні стрічки. Це такі добрящі! Бодай мені на тім світі довелось вбиратись в такі стрічки! Бодай мені така смерть гарна, як гарні оці стрічки! Це з Бердичева контрабанда, - сказала Вольчиха Балабушисі на саме вухо.
Балабушиха перебирала в руках стрічки й навіть не слухала, що говорила Вольчиха. Вона милувалась чудовою постаттю Гануша, слухала його музичний голос, ловила очима його делікатні манери, примітила його тонкі довгі пальці в золотих перснях. З розмови Волька вона, догадалась, що то був вчитель музики в директора миронівської сахарні.
Волько ще раз поліз на полиці й проворно скинув ще дві штуки матерії. Гануш вибрав матерію. Волько вхопив аршина й так швидко махав ним та натягував матерію на аршин, що матерія аж лущала в його руках. Волько таки вкрав на мірі пів-аршина. Гануш взяв матерію під пахву, накинув на свої настовбурчені кучері німецького картузика й вискочив з магазину, приспівуючи якусь арію на ході.
Балабушиха тепер тільки перевела дух і почала примічати червоні й сині, й усякі стрічки, стьожки, почала розуміти, що брехала Вольчиха.
- Хто це такий? - спитала Балабушиха в крамарки.
- Цей чех вчить грати на фортеп'яні дітей в директора, в миронівській сахарні, - сказала Вольчиха. - Директор оце приїхав з-за границі й привіз з собою цього панича.