- Марку Павловичу! А ми оце з дочкою задумали справити бал. Густав, здається, залицяється до нашої Насті. Партія була б дуже гарна. Я думаю попросити на бал наших фабрицьких знайомих.
- Кого? Отих міщан? - спитав Балабуха.
- Яких міщан? Попросимо директора з сім'єю та двох-трьох його знайомих, кращеньких, - сказала Балабушиха.
- Ти не дуже їх напрошуй: і так парафіяни вже гомонять, що до нас в дім їздять тільки ляхи та німці. Ти знаєш, що наші духовні дивляться на фабрицьких паничів, як на пройдисвітів та бурлак. Нам потрібна добра слава для Насті. Бог відає, які там люди на сахарнях. Семінаристи обминатимуть нас, заговорять, - сказав Балабуха.
- Нехай говорять! Я за духовного не думаю давати своєї дочки, - сказала Балабушиха.
- Так парафіяни одвернуться од священиків; а хіба це гарно? - сказав Балабуха.
- Ото й добре. Я й сама давно од їх одвернулась. Але не об тім мова. Треба Насті справити сукню, як не шовкову, то білу атласну; та й собі я думаю пошити нове убрання.
- Атласну білу сукню? Та й ще вечір? А скільки ж вона коштуватиме?
- Ми полічили з Настею, й виходить на всі убори трохи більше сотні карбованців або й усіх дві.
- Сто карбованців або й двісті!.. - крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу.
Він почав ходити по хаті, перехняблюючись на ході.
- Сто карбованців! В мене в кишені нема й двадцяти.
- То ми наберемо набор у Волька, - Волько дасть на квиток, - сказала Балабушиха.
- А хіба в нас і без того мало тих квитків: ми ж недавно заплатили за фортеп'ян; платимо скажені гроші Ганушеві за Настині уроки музики, - говорив з серцем Балабуха, аж жінка й дочка здивувались.
- Вже як хоч, а нам треба нових суконь. Треба брати на квитки.
- То прожени Гануша - менше буде трати. Нащо нам та музика? Настя вже вивчилась грати; буде з неї.
Балабушиха подумала, що вона більше не бачитиме Гануша двічі на тиждень, і сказала:
- Ні, ще треба брати уроки. Я вмру без музики. А ти нам таки дай грошей.
- А як нема? Легко сказати - дай. От міщани збираються позивати мене в митрополита за велику плату на треби; сам чув сьогодні на базарі, як мене лаяли.
- Нехай лають, а гроші нехай платять. А Насті таки треба прибратись, - вона вже на порі стала, вже доросла дівчина.
- Про мене, як хочеш, а я грошей не дам, бо не маю. Та й той бал не карбованцем одбудеш.
Балабуха підняв голос так, що Балабушиха й Настя тільки очі повитріщали на його. Балабуха знав, що тепер його жінку не вкраде той старий німець столяр, що щипав її за плечі в директора; знав, що вона не втече до батька в Хохітву, бо батько й мати померли, - й став сміливіший.
- Як не даси нам грошей, то ми й самі наберемо набор на убрання в Волька, - сказала Балабушиха.
- А як я скажу Волькові, щоб він вам нічого не давав, бо я не буду платить?
- О, ти цього не зробиш і не роби. Це буде скандал, а в тебе - дочка.
- А як зроблю? Де я вам наберу тих грошей? Не домовики ж мені носять гроші!
- Господи! Я не знаю, що ти за людина. Якби не було треба, я б тобі не говорила й не просила. А ми все-таки пошиємо собі атласні сукні.
Балабуха ходив по хаті й сопів. В його лице налилось кров'ю, а потім зблідло. Видно було, що він не жартував. Настя подумала, що вже й не буде балу, й почала плакати. За нею почала говорити крізь сльози й мати. Дочка так вже звикла марити за білу атласну сукню, що їй здавалось, ніби та сукня вже приросла до неї. Балабушиха спала й бачила себе й в снах в зеленій блискучій сукні в кадрилі з Ганушем або хоч з німцем столяром. Вони підняли гвалт крізь сльози.
- Ти хочеш, щоб твоя дочка вбиралась, як старчиха, зосталась старою дівкою? Це безглуздя! - репетувала Балабушиха.
- Хто ж цього хоче? Але мені здається, що можна вийти заміж і без атласної сукні, - обізвався Балабуха.