"Ой яка карлючка танцює зо мною! - подумала Настя. - Але хоч і карлючка, а все-таки загранична, - й це мені приємно".
В кінці балу та карлючка попросила Балабушиху на кадриль. Балабушиха по-царській походжала з карлючкою в кадрилі, хоч затуляла ніс хусточкою: од старого німця дуже тхнуло табакою. Після старого німця Гануш змилосердився над Балабушихою й пішов з нею в кадриль. Балабушиха неначе ожила й засяла, і подумала собі: "А може! А може! Всього буває на світі!" Балабушиха танцювала й очей не зводила з Насті. Настя найбільше й найчастіше танцювала з Густавом. 3давалось, ніби він не випускав її з рук.
"Слава богу, слава богу! Не пропала атласна сукня, не пропали атласні черевички", - думала Балабушиха.
Опівночі подали вечерю. Гостей було багато. Ввесь натовп не помістивсь за столом. Паничі попарувались у залі з паннами й приносили їм туди страву. Густав сів з Настею удвох коло маленького столика під дзеркалом. Балабушиха глянула через двері й моргнула очима на Настю. Настя прижмурила очки до матері.
"Слава богу: не дурно-таки Балабуха два дні горілки не пив. Чудового зятя буду мати", - подумала Балабушиха.
Гості з голодними шлунками потрощили вечерю до останнього шматка хліба, до рісочки й після вечері пішли знов в танець, вже зовсім не по-заграничному. Одна карлючка зачепилась закаблуком за Настину сукню й роздерла її внизу. Друга карлючка настоптала Балабушисі закаблуком на пальці з могодзулями так, що вона аж ухопилась рукою за ногу. В кінець усього столяр Монтаг показав на стіні зайчиків і старого сільського вчителя-німця. Гості роз'їхались вже світом. Другого дня Балабушиха й Настя спали цілий день до самого вечора.
Цілу зиму їздили Густав та Герман в гості до Балабухи як близькі сусіди. На різдво й в м'ясниці Балабушиха давала ради Густава вечори. Діло нечебто зовсім ішло вже до вінця, як здавалось Балабушисі.
Але раз після великодня Балабушиха поїхала з Настею в гості до Шмідта. Весна стояла у всій красі. Настя аж палахкотіла од кохання до Густава. Балабушисі хотілось хоч всмак надивитись на Гануша. З-за лісу зачорнів високий стовп сахарні. Пишна весняна година сприяла їх веселим почуванням і гармонізувала з ними.
- Коли б ти, Насте, знала: як угляджу я сахарню, то неначе п'яниця вглядить корчму, - сказала Балабушиха трохи вульгарно.
- А я як угляділа той чорний стовп, то мені здалося, що він заквітчаний рожами. Мені чогось здається, що тут десь пахне резеда, - сказала Настя.
Вони в'їхали на фабрицький двір і стали коло директорового двора.
- Мабуть, вже зацвіли весняні квітки в директоровім квітнику, - сказала Балабушиха. - Отам, мабуть, саме красуються чудові квітники на зеленій травиці, повні тюльпанів, нарцисів та півоній… Ой які там гарні клумби! Я б їх вишила на подушці. А ти, Насте?
- І я б вишила. А побіжім та хоч гляньмо через частокіл.
Вони побігли й заглянули через частокіл в квітник. Квітник був навіть не скопаний. Земля на грядках чорніла, й доріжки вже заростали бур'яном. Кошики-клумби були порожні. Тюльпани та лелії були навіть повикопувані. Хвіртка була одчинена. В клумбах безкарно рили землю свині.
- Що це за диво? Чом це Густав та Герман не опорядили й досі квітника? - сказала Балабушиха.
Вони увійшли в прихожу, роздяглися, повішали одежу на кілочках і прожогом убігли в залу. Настя думала стрінути Густава, Балабушиха - Гануша.
Зала була порожня, неначе пустка. З другої кімнати вийшов сторож, якийсь дід, нечупарний, ще й видроокий.
- Що це за диво? - крикнула Настя й почутила, що її серце затріпалось в грудях, неначе з переляку.
- Де ділись Шмідти? - спитала Балабушиха в сторожа.
- Вчора виїхали чи за границю, чи в Варшаву; бог його знає куди. Тут заїжджав до директора наш пан, та як почали шварготіти, та як почали кричати та змагатись, та трохи не побились. А другого дня директор знявся з місця та й виїхав похапцем з сім'єю десь далеко за границю, чи що, - сказав сторож.