- Невже пак не вгадаєте? Це ж наш столоначальник духовного правленія. Якось я проговорився перед маляром: намалюй, кажу, ти того хаптурника в пеклі на самому дні під Юдою, щоб не брав з нас хабарів. Коли дивлюсь, а він його й записав до чортів, ще й дав йому кия в руки. Гляньте, як працює, бідораха, аж язика висолопив.
Похвалившись новими образами, Прокопович був дуже радий, що знайшов доброго цінувальника, котрий втямив високе чайківське малярство. Замкнувши церкву, Прокопович взяв за руку Моссаковського, одвів його далеченько од церкви аж під ограду й показав пальцем на бані.
- От придивіться лишень до наших бань. Що тай намальовано! Та це ж нам маляр випер на бані дванадцять малих пророків і чотири великих. Ото шкода, що нема драбини! От, якби ви вилізли на церкву та придивились близько, як він понамальовував пророків. Дивно, дивно!
Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на траві і вже заросла бадиллям.
"А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилує лізти до опасання або за опасання!" - пройшла думка в Харитоновій голові.
Прокопович кинувся до драбини й почав її піднімати. Драбина була важка, а старий був малий на зріст і не дуже міцний чоловік. Він пнувся, пнувся та й кинув її в траву.
- Не піднімайте, бо підвередитесь! - сказав гість. - Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо, - признався Моссаковський.
- Оце! Такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка, - сказав щиро старий.
Веселий старий, похвалившись своїм дивом малярства, повів Моссаковського в покої. В світлиці їх ждали дами. Мати не спускала з очей Онисі: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостеві в віз гарбузів.
- А що, дочко, як тобі показався цей дяк? - спитала мати.
- Він кращий од Балабухи й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей, - сказала Онися.
- І, вже й ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.
- Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.
Онися кинулась до вікна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, він показався Онисі через шибки ще кращим і делікатнішим.
- Дивіться, мамо, чим же він поганий? Очі сині, як небо, брови тонкі…
- Вже й брови! Знайшла красу! Та він зовсім без брів, - сказала мати. - От у твого батька так правда, що брови, - сказала вона, дивлячись на кудлаті та крючкуваті брови старого Прокоповича.
- Тікайте, мамо, бо нас видно знадвору, - сказала Онися, оступаючись од вікна, але не одвертаючи лиця од шибки.
- Тікай, дочко, бо він близько вже, вглядить,- сказала мати, одвертаючи плечі, але не лице.
Прокопович увійшов з гостем в світлицю. Знов почали наливати та випивати по чарці. Моссаковський сидів, поклавши руки на коліна, і ледве насмілювався підвести віка й кинути очима на Онисю. Онися примітила, що чогось втратила природжену сміливість. Вона сиділа мовчки й собі спустила очі додолу. Других женихів вона сама зачіпала в розмові, сміливо говорила з ними, жартувала, навіть глузувала з їх. Тепер вона почувала, що не сміє чомусь слова промовити.
"Що це зо мною? - подумала Онися. - Чи вже ж я злякалась цього дяка?"
Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидів і не смів голосом повести. Він посидів, помовчав і перед вечором попрощався й поїхав.
- Чи приїде, чи не приїде вдруге? - промовила сама до себе Прокоповичка.
Онися заплющила очі, розвела пальці обох рук, потім покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтями.
- Приїде, - крикнула вона й підскочила.
- Побачимо, - сказала мати. - Їздили академісти, а тепер почали їздити до тебе дяки.