Балабуха заглянув в дзеркало, поправив на шиї гніздо з чорної шовкової хустки, що було з'їхало трохи набік, ще раз пригладив голову долонею й сів на стільці.
Двері з кімнати тихесенько одчинились. Балабуха підвівся з стільця і вже хотів рекомендуватись, нахиливши голову. Але з дверей вийшла низька дівка з одним горбом на спині, з другим на грудях, з довгим жовтим лицем і тихими сумними карими очима. Вона держала в руках рушничок і попростувала просто до Балабухи. Дівчина приступила до його, поклонилась йому трохи не в ноги, держачи рушник у руці, зовсім як молода, що просить на весілля.
- Чи на весілля просиш, дівчино? - спитав Балабуха.
Дівчина осміхнулась, поцілувала його в руку, одійшла до стола й почала стирати порох з стола та столиків.
- Чи дома батюшка та матушка, чи, може, куди поїхали? - спитав Балабуха.
- Дома, - ледве обізвалась дівчина, соваючи рушником по столі.
- Може, спочивають? - знов спитав Балабуха.
- Ні, - ще тихіше обізвалась дівчина, поглядаючи на зачинені двері.
Дівчина вийшла. В світлиці знов стало тихо, тільки маятник стукотів та дерчав з докучливим рівним, одномірним цоканням, та десь за трьома стінами було чути ніби потайний задержаний шум ходи.
Двері з кімнати знов одчинились з скрипом. В дверях з'явилась висока, тонка постать Терлецького. Терлецький був сухий, блідий брюнет з посіченими короткими кісьми, з короткою круглою бородою, на котрій блищали срібні смужки. Тільки чорні блискучі очі надавали бадьорність і енергію видові й всій його постаті.
- Добридень вам! З святою неділею будьте здорові! - сказав Балабуха, поклонившись господареві.
- Спасибі! Будьте й ви здорові, - промовив Терлецький. - Чи здалека прибули до нас?
- Я з Хильок: студент Київської академії, Марко Балабуха; скінчив філософію.
- Дуже радий! Спасибі вам, що нас одвідали. Я вашого панотця знаю. Чом же ваш панотець з паніматкою не прибули до нас? - спитав Терлецький. - Але чого це ми стоїмо? Сідайте, будьте ласкаві!
Балабуха сів на стільці якось несміливо. Він трохи скорчився, підняв плечі й сховав шию й навіть трохи голову в гніздо з високих гострих комірів та з хустки, як черепаха ховається в свої черепашки. Він вперше був в такім домі, де візантійська обстава вийшла з моди й натомість настала в обставі й в усьому мода європейська, де вже одгонилось панством, шляхетством. Але така незвична для його обстава якось заважала йому. Він нагадав собі пасіку в Чайках, простого панотця, просту паніматку, й йому чогось захотілось утекти у ту пасіку, де він почував себе багато вольнішим і сміливішим.
- Чи ви скінчили академію, чи тільки приїхали на вакації? - спитав панотець Терлецький.
- Ні, я тільки скінчив філософію, але більше не поїду до Києва в академію, - сказав Балабуха.
- Та й добре зробите. Я сам дійшов до риторики, та й подякував ченцям, а проте маю парафію й живу теперечки як у бога за дверима, - сказав господар.
- Так і я оце думаю зробити, - сказав Балабуха.
Терлецький ледве примітно осміхнувся й погладив бороду: він не помилився, догадуючись, що Балабуха приїхав подивитись на його дочок.
- Що ж там в вас тепер в академії? Чи пишете вірші? Чи граєте комедії? - спитав господар.
- Аякже, й вірші пишемо, й комедії граємо,- сказав Балабуха.
- От за наших часів - ми грали так, що тепер навряд чи зуміють так грати. І мені таки доводилось не раз грати. Тільки раз сталася зо мною на сцені трохи смішна пригода: раз сказали мені грати роль Суєти в інтермедії. Обголив я вуса й бороду, намазав щоки рум'янцями. Причепили мені довгі коси, накинули на плечі червону хламиду; я достав у однієї знайомої міщанки червоні чоботи; взувся я в ті чоботи, на шию начепив червоне намисто, розпустив коси по плечах, надів на голову жидівську ярмулку, взяв в одну руку капшук з грішми, в другу пляшку з горілкою та й виходжу на сцену. Виходжу та й кажу: "Я Суєта…"