- За Харитона Моссаковського? За того худого, поганого? За ту руду чехоню? - крикнув син.
- За ту чехоню, за ту погану тараню, - сказала мати.
- За дякуса? І вона дала мені гарбуза через ту іржаву, суху чехоню? 3а того дурня? За того дякуса? - крикнув син.
- Не за дяка-бо! Він сьогодні дяк, а може, завтра буде попом на батьковому місці, бо його громада обрала за священика на вільшаницьку парафію, - сказала мати.
- Одкаснулась од мене, студента, академіста, для того рудого дурня, которий навіть не був в граматиці, не тільки що в філософії? - репетував Балабуха, піднявши руки вгору вище од своєї голови.
- Потривай, сину! Ти не кричи й не сердься, - сказала мати. - Поїдь ти в Київ та попроси собі в митрополита Вільшаницю, - парафія велика, поля багато, сіно-косу й оком не скинути, сінокіс над самою Россю, ще й левада така здорова, що можна півсотні возів картоплі та капусти вивезти в Богуслав на ярмарок. Їй-богу, сину, не гай часу, їдь до Києва! Нехай тоді Ониська потанцює з своєю чехонею циганської халяндри. Нехай старий Прокопович дає Харитонові свої Чайки, котрі можна в мішок убгати.
- Поїду в Київ! Зараз поїду! Владика дає академістам парафії на вибір, - яку хоч вибирай! Оце тобі, Онисько, гарбузи! Дам і тобі гарбуза, що будеш пам'ятати до смерті.
Не довго думавши, таки другого дня Балабуха поїхав в Київ, пішов до митрополита й подав прошення на Вільшаницю. Тільки що Балабуха вийшов од митрополита, проти його йшов Харитін Моссаковський з вільшаницьким титарем та з двома старими парафіянами. Моссаковський скинув шапку, поздоровкався з Балабухою й низенько йому поклонивсь, Балабуха навіть не глянув на його.
- Чи парафії шукаєте, Марку Павловичу? Боже поможи на все добре! - сказав Моссаковський до Балабухи.
- Нехай уже вам бог помагає, а мені вже поміг: я зайняв вашу Вільшаницю, - сказав гордо Балабуха й пішов собі тихою ходою в консисторію кінчати діло.
В Моссаковського та в вільшаницьких дідів неначе вдарив грім. Вони стояли й дивились слідком за Балабухою.
- Чи цей панич правду каже, чи жартує? - промовив титар.
- Мабуть, бреше на свою обихідку, - промовив один дід. - А хто ж його обирав в Вільшаниці за священика?
- Чи подався, чи не подався він на Вільшаницю, а ми таки ходім до владики. Що то нам владика скаже! - промовив Моссаковський.
Вони пішли в покої до владики. Моссаковський подав од себе прошення, а титар друге од громади. Владика прочитав, подумав та й каже:
- Опізнились ви. Я вже оддав вільшаницьку парафію другому. Ти вчився в школах? - спитав владика в Моссаковського.
- Ні, ваше високопреосвященство: я вчився вдома в батька та в карапишанського дяка: вивчив часловець, псалтир, вмію читати апостола й євангелію, знаю добре церковний устав, вмію співати на гласи: й на "Господи возвах" і на "Бог господь".
- Коли тебе обрала громада, то я дам тобі меншу парафію, а великі парафії я даю академістам, - сказав митрополит. - Боже вас благослови! Йдіть собі!
- Коли ж ми, святий владико, волимо, щоб у нас за священика був таки син нашого покійного панотця, царство йому небесне. Ми Харитона знаємо з малих літ; він зріс на наших очах. Громадяни звикли до його. Ми знаємо, що він нас не скривдить. Помилуйте й пожалуйте, святий владико! Нехай таки наш Харитін буде в нас за священика, - просив титар.
- Не можна, старий, не можна. Діло зроблено, а зробленого трудно переіначити, - сказав владика.
Громадяни вийшли од владики ні в сих ні в тих, а Моссаковський стояв у прихожій ні живий ні мертвий. Його делікатне лице стало біле, як крейда. Титар взяв його за руку й вивів надвір.
- А що будемо робити? - спитав титар, обертаючись до дідів.
- А те будемо робити, що не пустимо того Балабухи на парафію, от що! - сказали діди.
В Моссаковського трохи одлягло од серця. Надія вернулась до його, - надія достати парафію й не втратити Онисі.
Вони сіли на вози й поїхали назад в Вільшаницю оповістити громаді за цю подію.
- Не буде так, як владика хоче! Не пустимо Балабухи на парафію. Нехай буде в нас за священика таки Харитін, та й годі - гомоніла громада, зібравшись коло церкви. - Пошлемо знов вдруге прошення до владики, а як не дозволить, пошлемо втретє, а таки нехай буде так, як громада хоче. Десь видрався якийсь Балабуха, не показав очей в Вільшаницю, не поговорив з громадою, а преться до нас на парафію. Не пустимо Балабухи!