- Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?
- Га? Що? Де? Пожежа! - крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.
- Чи ти знаєш, що сталося? - крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.
- Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! - захрипів спросоння Прокопович.
- Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!
- Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! - плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.
- Та перехрестись, та прочуняйся! - зарепетувала Прокоповичка. - Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.
- Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, - сказав Прокопович.
- От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? - спитала Прокоповичка.
- Про мене, нехай плаче, нехай скаче! - сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.
- Та вставай-бо та давай нам пораду! - крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.
- Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! - закричав він сердито, знов сівши на лаві. - Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.
- Вставай! Он архієрей приїхав! - гукнула Прокоповичка.
- Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, - сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.
Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.
Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.
- Походжай, доню, та насіннячко лузай! - промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.
- А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? - сказала байдужним тоном Онися.
- Лучче сядь та плач! - крикнула Прокоповичка.
- Я, мамо, не з таківських, що плачуть, - сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.
- Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.
- То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?
- Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!
- Аби не дірявий горщик, то й носитиму, - сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.
- Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? - крикнула Прокоповичка.
- Атож! А хіба що?
- А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?
- Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, - сказала Онися, заглядаючи у вікно.
Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.
- То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! - крикнула мати
- Ба піду й за чехоню! - тихо сказала Онися, здержуючи гнів.
- Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!
- Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?
- То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!
- То й пішки піду, - це мені не заважить.
- Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!
- Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.
- Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.
- І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.
Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.