Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.
- А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю, - кричав Прокопович.
Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав. Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.
- Тепер хоч і під вінець! - сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки. - Нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.
- Про мене, хоч і зараз, - сказав Моссаковський, - справді, нема для чого одкладати діла!
- Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом, - говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі. - Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.
"Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхиседека та повітову сваху Марту, - подумав собі Моссаковський, - бо старі на словах, - як на цимбалах, а на ділі - як на талалайці!"
- І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати, - сказав Моссаковський.
- Як станете священиком в Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара, й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! - радив Прокопович.
- Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму "Неопалиму купину", як у вашій церкві.
- І страшний суд намалюйте, - в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.
- Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.
- Невже! - крикнув Прокопович. - Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!
- Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою, - крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.
- Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий, - сказав Моссаковський, осміхаючись.
- Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза, - глузувала Онися.
- Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! - сердито обізвалась Прокоповичка.
Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.
Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.
- Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, - сказала Прокоповичка.- Коли б господь приніс яких гостей, абощо.
- Правду кажеш, паніматко! Якби господь послав гостей, то все б таки більше з'їлось і випилось в кумпанії, - сказав Прокопович. - Чи не послати б поблизу в Сухоліси або в Черкас та попросити батюшок та матушок.
- Та вже, тату, затого й сонце зайде. Там, мабуть, і спати вже лагодяться, - обізвалась Онися.
Ще не подали на стіл вечері, як двері рипнули, й в світлицю увійшов священик, старший Харитонів брат.
- Десь господь послухав моєї молитви й приніс вас неначе на крилах! - крикнув Прокопович і кинувся обнімати та цілувати гостя.