- Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, - промовила Олеся, позіхаючи.
Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.
- Кидай книжку та слухай, як я граю, - сказала Олеся.
- Грай, грай! Я слухаю, - обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.
- Як же то ти разом і слухаєш і читаєш? Може, тобі заспівати?
- Співай, співай, серце, - я слухаю.
Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.
- Чи ти мене слухаєш? - спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.
- Слухаю; співай далі!
- Ну, заспівай ще ти, - я буду пригравати.
- Грай, грай! Я слухаю.
- Та ти навіть не чув, що я сказала.
- Ти краще послухай, а я тобі прочитаю "Краткий Летописец" за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.
- Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?
- Україна - це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.
- На, краще, прочитай мені оцю "Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма", - сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палятурках.
- Дай вже, дай, - я тобі прочитаю й твою "Волшебницю".
Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.
- Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!
Балабуха знов взяв в руки товстий "Феатрон, или Позор исторический". В цього "спудея" старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.
- Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!
І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палятурки захурчали.
- От так! Що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? - сказала Олеся.
- Танцюй, а я буду дивитись, - сказав Балабуха.
- Якби ж ти пак грав! - сказала Олеся, надувши губи.
- Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.
- Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.
- Піди-бо! Ти ж в мене господиня, чи що.
- Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря: я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.
- Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!
Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Килину, звеліла їй взяти в жида м'яса й спекти на вечерю печеню, - одначе в пекарню все-таки не пішла.
Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою "Волшебницю" й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.
Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м'яса: м'ясо було засушене, як сухар.
- Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати, - сказала Олеся, одсовуючи тарілку, - це якась жорства, а не печеня. - Вона одрізала огірка; огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.
- Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.
- Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина, - сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.
- Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.
Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав; викурив одну, закурив другу, потім третю. Дим ворушив Олесині нерви, фантазія грала… Для неї тісно стало в світлиці, в цілому домі; її думки кудись рвались, як птиці, хотіли летіти, крутились під небом, під хмарами, та не знали, де сісти, де спинитись. Балабуха дивився з кімнати, як вона задерла голову, закочувала під лоб очі, неначе на стелі якусь книжку читала.