1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Старосвітські батюшки та матушки
  5. Страница 53
Выбрать главу

- Знаєш що, па­нот­че! В ме­не не­ма доб­рої сукні; тре­ба мені спра­ви­ти шов­ко­ву сук­ню на виїзди в гості. В нас у Бо­гус­лаві є по­ряд­не то­ва­рист­во, - тре­ба йо­му по­ка­за­ти, що я гос­по­жа бла­го­чин­на.

- То й справ: біжи в крам­ниці та на­бе­ри собі шов­ку чи там чо­го хо­чеш, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха, сма­ку­ючи люльку з дов­гим ци­бу­ком.

На дру­гий день після раннього обіду Ба­ла­бу­ха поїхав ог­ля­да­ти свою бла­го­чинію й пе­редніше за все за­вер­нув в Вільша­ни­цю до Мос­са­ковсько­го: мо­же, на йо­го зро­би­ли приємне вра­жен­ня вільша­ницькі горш­ки. Ба­ла­бу­ха під'їхав під га­нок. Мос­са­ковський виг­ля­нув у вікно й вибіг надвір зустріча­ти бла­го­чин­но­го; па­нотці привіта­лись привітно й поцілу­ва­лись. Ба­ла­бу­ха був зви­чай­ний, але дер­жав се­бе хо­лод­ненько й ду­же по­важ­но й більше роз­пи­ту­вав за церк­ву, за па­рафію, ніж про давні свої сто­сун­ки з Мос­са­ковським. Мос­са­ковський був лас­ка­вим, кла­няв­ся, але не ду­же щи­ро, а більше підлес­ли­во, як кла­няється ниж­чий ви­що­му. В кімнаті за две­ри­ма при­таїлась Они­ся як мерт­ва. Во­на прис­лу­ха­лась до роз­мо­ви, і її взя­ла ве­ли­ка хіть по­ди­ви­тись на Ба­ла­бу­ху. Вий­ти до йо­го во­на ніза­що в світі не ду­ма­ла. Як ла­соч­ка, во­на ста­ла на стілець і заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез дірку над две­ри­ма, де на одвірку сто­яв ря­док прос­кур. Во­на зир­ну­ла ціка­ви­ми очи­ма й по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха був з ко­рот­кою гус­тою чор­ною бо­ро­дою, з ко­рот­ки­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви. Чорні ву­са та бо­ро­да зас­ло­ни­ли йо­го не­гарні гу­би, й він став те­пер ба­га­то кра­щий.

Моссаковський взяв ключі з кілоч­ка й повів бла­го­чин­но­го до церк­ви. Ба­ла­бу­ха ог­лядів церк­ву й риз­ни­цю й пох­ва­лив і об­мальовку церк­ви, й нові об­ра­зи, й риз­ни­цю. Отець Ха­ритін ско­са пог­ля­дав на страш­ний суд, на ку­пи чортів, але Ба­ла­бу­ха на чортів навіть не гля­нув.

Тим ча­сом Они­ся на­го­ту­ва­ла на столі по­лу­день і пос­та­ви­ла пляш­ки. Ба­тюш­ки, вер­та­ючись з церк­ви, зай­шли по­ди­ви­тись на но­ве гос­по­дарст­во. Осе­ля бу­ла доб­ре опо­ряд­же­на. Гро­ма­да об­го­ро­ди­ла го­род і двір, пов­ши­ва­ла за­но­во повітки й за­го­ро­ду, клу­ню й ко­мо­ру, пос­та­ви­ла кру­гом за­го­ро­ди за­га­ту з острішка­ми; скрізь бу­ло прос­то, по-гос­по­дарській.

- Отже ва­ша гро­ма­да вас лю­бить, і знать, що дбає на вас, як на са­му се­бе, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а наші бо­гус­лавці про ме­не, здається, й ву­хом не ве­дуть. В ме­не не тільки все стоїть не пов­ши­ва­не, обідра­не, - в ме­не навіть воріт не пос­та­ви­ли, так і сто­ять по­ла­мані.

Моссаковський з за­до­во­ле­ною міною осміхнув­ся од­ним бо­ком ро­та й поп­ро­сив Ба­ла­бу­ху в по­кої на по­лу­день.

Сівши за по­лу­день, Ба­ла­бу­ха зга­дав свою Оле­сю; йо­го по­тяг­ло до­до­му; він не­на­че ба­чив її ве­се­лий вид за сто­лом по­руч з со­бою й чув її го­лос. В кімнаті лед­ве по­чув­ся за­дер­жа­ний го­лос Онисії Сте­панівни. Ба­ла­бу­ха при­тих і ніби за­мер… Той го­лос був та­кий знай­омий. Йо­му ду­же за­ма­ну­лось хоч гля­ну­ти на Они­сю, по­ди­ви­тись на її гострі тонкі бро­ви та на блис­кучі очі. Він не втерпів і спи­тав Мос­са­ковсько­го:

- Чи здо­ро­ва Онисія Сте­панівна?

- Спасибі вам! Тро­хи нез­ду­жає чо­гось, - десь, ма­буть, зас­ту­ди­лась, та вже та­ки дав­ненько каш­ля, - од­ка­зав Мос­са­ковський.

- Шкода! - ти­хо про­мо­вив Ба­ла­бу­ха, а йо­го дум­ка знов по­летіла до­до­му; знов він ніби уг­лядів пе­ред со­бою свіжий Оле­син вид.

Балабуха шви­денько за­ку­сив і звелів по­да­ва­ти во­за; він ду­мав заїха­ти ще в од­но се­ло, але пе­ре­ду­мав і звелів по­го­ни­чеві вер­та­тись до­до­му.

Поки Ба­ла­бу­ха доїхав до Бо­гус­ла­ва, над­ворі зовсім смерк­ло. З пе­карні че­рез двоє вікон лив­ся на тем­ний двір яс­ний світ; че­рез вікно бу­ло вид­но по­лум'я в печі, горш­ки, поп­рис­тав­лю­вані до жа­ру, й навіть по­ро­сят­ник з по­ро­сям, що за­дер­ло вго­ру чо­ти­ри чорні ніжки й гост­ре ри­ло. Ки­ли­на, зап­ну­та білим руш­ни­ком замість хвар­ту­ха, по­ра­ла­ся ко­ло печі. З світлиці че­рез нещільно при­чи­нені вікон­ниці прос­ми­ку­ва­лись довгі сму­ги світу й па­да­ли на тин.

"Чого це світиться в світлиці? Пев­но, приїха­ли гості", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха й од­чи­нив ти­хенько двері.

З світлиці по­лив­ся яс­ний світ, а з світом - гус­тий дим од тю­тю­ну. В хаті висіли хма­ри ди­му, не­на­че сто­яв гус­тий ту­ман. На ка­напі сиділа Оле­ся з гіта­рою на колінах, а по­руч з нею сидів бли­зенько Сигізмунд Бон­ковський, з дов­гим ци­бу­ком в роті. Ба­ла­бу­ха вглядів їх, як че­рез гус­тий ту­ман, і тільки примітив свіже ли­це Олесі, не­на­че ро­жу, пок­ри­ту га­зо­вою ма­терією, та ве­ли­ку ку­че­ря­ву го­ло­ву Бон­ковсько­го. Ба­ла­бу­ха не примітив, що од­на ру­ка Бон­ковсько­го об­гор­та­ла Оле­син стан.

~ 53 ~