- От прийде правити вечерню, то й спитаємо, - сказав титар. Незабаром увійшов на цвинтар Моссаковський з жінкою. Його обступили люди. Онися пішла до молодиць і присіла серед одного кружка на камені. Люди христосались з батюшкою, мінялись крашанками.
Онися принесла повну хустку крашанок і христосалась з молодицями.
- А що, батюшко! Ми вас обрали, - ми вам і допоможемо толокою, - виоремо вам поле під ярину, вижнемо й озимину. А чи маєте ви пашню на посів? - питали чоловіки.
- Спасибі вам, люди добрі, - кланявся Моссаковський громаді. - Насіння на посів, спасибі, дав тесть, а коли ваша ласка, то й виоріть, бо я не спроможусь своїми наймитами та волами.
- Виоремо! Чом же не помогти, - обізвались чоловіки, - одні підуть по дню з плугами, другі з ралами, а треті з боронами, та й буде ділу лад. Аби ви до нас були добрі, а ми вам допоможемо.
О. Харитона любила громада за його простоту. Моссаковський присів на сходах коло дзвіниці. Титар поставив стола. Принесли меду й свяченого. Чарка пішла кругом стола. Випили титареву пляшку; батюшка послав за медом од себе й звелів одному парубкові побігти до хати й винести свого свяченого. Між батюшкою й парафіянами була примітна щирість, якої в наші часи вже давно нема.
Побалакавши з людьми, Моссаковський звелів дзвонити на вечерню. Гомін та пісні втихли одразу. Всі, що були на цвинтарі й за цвинтарем, встали на ноги, - всі рушили до церкви. Пляшки поховали в кишені; шматки свяченого роздали старцям. Вигон і цвинтар спустів, - на йому не видно було ні душі. Тільки малі хлопці виглядали купами з вікон дзвіниці, ждали черги, щоб останній раз потягти "хвалу божу за хвіст", цебто дзвони за посторонки, та погратись дзвонами.
Минув великодній тиждень, минули й проводи. Після провід громада вислала плуги та рала до Моссаковського на його поле. Моссаковський поїхав до орачів, вивіз їм могорич та полудень. Онися й собі намоглася їхати на поле з батюшкою.
- Отже, Онисіє Степанівно, без вас ніде вода не освятиться, - говорив Моссаковський до жінки, їдучи в поле.
- Я, бач, і до хати, і до плуга, і до рала, - куди хоч поверни, скрізь знайду лад. Недурно ж я в батька часом і коні поганяла, - говорила Онисія Степанівна.
Громадські плуги вкрили поле. Пооране поле чорніло, як чорне сукно, розстелене на ясному сонці. Жайворонки співали над ріллею, високо піднявшись вгору. Плугатарі й погоничі кричали, ляскали батогами, поганяючи воли. Моссаковські стали на межі й поздоровкались з людьми. Онися скочила з воза й побігла по межі роздивлятись на поле. Титар і батюшка насилу встигали йти за нею.
Моссаковський радився з титарем, де сіяти гречку, де просо й овес, де коноплі та льон. Онися вмикувалась в розмову, сама порядкувала, неначе вона була господарем, розказувала, де що сіяти, й показала, що вона й справді багато дечого тямить і в чоловічому господарстві. Титар з батюшкою тільки здвигали плечима, дивлячись на неї.
На межі розіклали багаття, поставили триноги, повісили казанок. Онисія Степанівна закачала рукави, закуталась хустинкою, щоб не загоріти, й кинулась готувати орачам полудень.
- Що це наші хлопці не виїжджають з плугом? - говорив Моссаковський, поглядаючи на шлях. - Я ж їм звелів зараз за нами рушати з двору.
- І не жди, бо не виїдуть, - сказала Онися, кришачи цибулю й втираючи рукавом сльози, що текли од гострого цибуляного духу.
- А чом же вони не виїдуть? - питав здивований батюшка.
- А тим, що я звеліла їм копати з дівчатами город.
- Але ж ви, Онисіє Степанівно, звеліли, щоб ми поділились слугами; щоб наймички були ваші, а наймити мої, - пригадав несміливо Моссаковський давню умову, яку він свято держав.
- Ат, нагадай козі смерть, а коза й очі витріщила! - сказала сердито Онися. - Я загадала наймитам копати город, бо хіба ж нема кому виорати поле? Дивись, он скільки плугів! Все одно виорють і без наших наймитів. Ти не розпоряджайся наймичками, бо моєї жіночої роботи ніколи не переробиш, а на вашу чоловічу роботу тільки плюнути.