- Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості - говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.
- А справді, якісь м'які та чудні на смак, - обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.
- Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп…
Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла, - на долоні й справді була картоплина.
- Ой, картопля! Їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? - крикнула Марта.
- Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, - розпочав вчений благочинний.
Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,- на долоні лежала таки справжня картопля.
- Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! - крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.
- Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,- я подивлюсь! - сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.
- Чи ти ба, - яка маленька.
- Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! - крикнула Марта.
- От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, - обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. - Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.
В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,
- Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, - говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.
Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.
- Вип'ємо ще по одному пуншеві до подушки та й лягаймо спати, - промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.
Випили ще по одному пуншеві, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
- А даваймо ще співати, абощо! - крикнув отець Мельхиседек. - Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла, та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
- Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки, - сказав отець Мельхиседек. - Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
- Коли й Шмид ласий до бутля: ще сховає бутля в торбу, - сказала Марта.
- Покличмо бабу Оришку, - оця так утне! Там тобі така дженджеляста! - сказав Мельхиседек.
- А справді покличмо! - крикнули всі.
Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її по-під руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик. Бутля посунули набік, і на місці бутля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
- Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся, - сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
- Ой цур йому! Як його попи п'ють? Якби я випила, то до світу і здуріла б, - сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
- Ану, бабо, випийте, - ми побачимо, як ви здурієте до світу, - заговорили паничі.
- Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами, - сказала баба, розвеселившись.
- Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.