- Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись, - сказала баба, цідячи ром через зуби. - Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав, - сказала баба.
- Ага! Розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше, - крикнули гості.
- Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене, - сказала баба.
- Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла, - сказала Марта.
- Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
- Посилай старостів до Шмида, - от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! - сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кілька смутних пісень.
Гості замовкли й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
- Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих, - таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха, - сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
Пішло дівча по горішки, Та не знало, що за гай; Здибав його гарний хлопець, На імення Миколай…
Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.
- Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала, - сказали паничі.
- А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
- Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, - сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли й налапали під камінцями п'ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг з краю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигоріли матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він одначе не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
- Ой, щось стукнуло! - зашепотіли в кімнаті матушки.
- А може, то так здалося через сон, - говорила Марта.
- Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив, - сказала одна матушка.
- Та то, мабуть, двері на мороз лущать, - сказала Марта.
Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.
- Ой, щось стукає та дряпає в вікно! - знов зашепотіли матушки.
- Та, може, то миша шкребе об стіну, - промовила Марта.
Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.
В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна неначе заглядала в хату.
- Ой лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! - крикнули матушки.
Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.