1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Старосвітські батюшки та матушки
  5. Страница 66
Выбрать главу

- Ой, щось щи­пається! Чорт зна що ви­га­дав! Чо­го ти, отець Мельхи­се­дек, щи­паєшся? - крик­нув спро­сон­ня дру­гий ба­тюш­ка.

- Дух свя­тий з на­ми! Я ле­жу од вас за верс­ту. Мо­же, вас, па­нот­че, бло­хи ку­са­ють, - ска­зав Мельхи­се­дек з не­ви­ну­ватістю яг­ня­ти.

Старий ба­тюш­ка знов крик­нув і схо­пив­ся з пос­телі. В йо­го на нозі висів рак.

- А ба! Я ка­зав, щоб ви не спа­ли так дов­го, бо під ва­ми за­ве­дуться ра­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись. - Мо­же, й під цим ста­рим за­ве­лись ра­ки. Па­ничі, а йдіть пе­че­ру­ва­ти ра­ки.

Отець Мельхи­се­дек за­су­нув ру­ку під ко­жух і справді ви­тяг звідтіль ра­ка. Сту­ден­ти ки­ну­лись і собі пе­че­ру­ва­ти ра­ки й ви­тяг­ли з-під па­нот­ця цілих п'ять штук. Ста­рий па­но­тець про­тер зас­пані очі, схо­пив­ся з місця й по­чав об­ла­пу­ва­ти се­бе навк­ру­ги. Він бо­яв­ся, щоб ра­ки ча­сом не залізли, ку­ди бу­ло не тре­ба лізти.

В хаті підняв­ся регіт. Сту­ден­ти ло­ви­ли на пос­телі ра­ки й скла­да­ли на тарілку. Бла­го­чин­ний схо­пив­ся з пос­телі й об­ла­пу­вав кру­гом се­бе ру­ка­ми. Він бо­яв­ся, чи не за­ве­ли­ся ча­сом за ніч і під ним ра­ки. Отець Мельхи­се­дек од­хи­лив двері в кімна­ту, де по­ко­том ле­жа­ли ма­туш­ки, наб­рав жме­ню раків і пот­ру­сив ни­ми ма­ту­шок.

- Нате вам, ма­туш­ки, на снідан­ня па­вуків! - при­ка­зу­вав Мельхи­се­дек, по­си­па­ючи ма­ту­шок звер­ху.

Матушки спро­сон­ня вгляділи ма­леньких раків, і їм зда­лось, що то й справді здо­рові па­ву­ки.

- Ой па­вук! Їй-бо­гу, па­вук! Ой ли­шеч­ко! - за­ве­ре­ща­ла Мар­та, на кот­ру впав один ра­чок.

Слово "па­вук" зро­би­ло та­кий вплив, не­на­че іскра гро­мо­ви­ни. Ма­туш­ки ра­зом всі поп­ро­ки­да­лись, пос­хоп­лю­ва­лись з пос­телі й повтіка­ли до ле­жан­ки. Бла­го­чин­на уг­ляділа мох­на­то­го ра­ка й собі схо­пи­лась і ста­ла на ліжку на но­гах.

- Та це ж ра­ки, а не па­ву­ки! - за­го­моніли, про­чу­мав­шись, ма­туш­ки. - Де во­ни їх в гас­пи­да наб­ра­ли взим­ку? Це усе жар­ти Мельхи­се­де­кові. Як же мож­на так жар­ту­ва­ти?

- А чо­го ж ви так дов­го спи­те та ви­ка­чуєтесь на со­ломі? - обізвав­ся з світлиці отець Мельхи­се­дек. - Це добрі ха­зяй­ки: сплять пак до обіду. Спа­сибі ра­кам, що вас по­бу­ди­ли. Вста­вай­те та по чарці да­вай­те, а ви, Онисіє Сте­панівно, звеліть по­ва­ри­ти ра­ки на снідан­ня ста­рим па­нот­цям, бо це ми під ни­ми на­пе­че­ру­ва­ли. Це ви вип­ло­ди­ли: чия пра­ця, то­го й ко­ристь.

Отець Мельхи­се­дек розігнав усім сон. Ма­туш­ки шви­денько пов­ми­ва­лись, поп­ри­би­ра­лись й вий­шли до світлиці.

- А бач­те, як шви­денько приб­ра­лись. А то б і досі ка­ча­лись на по­душ­ках та язи­ка­ми мо­ло­ли нісенітни­цю,- ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Бу­де­мо пи­ти вже пох­рес­ти­ни, чи що.

На столі вже сто­яла за­кус­ка й горілка. Бла­го­чин­ний про­чи­тав "Отче наш".

Гості по­ча­ли пи­ти пох­рес­ти­ни. Оле­ся роз­сер­ди­лась за ті ра­ки, звеліла зап­ря­га­ти коні і, по­ки­нув­ши в гос­тях му­жа, са­ма поїха­ла до­до­му. Ба­ла­бу­ха зос­тавсь пи­ти пох­рес­ти­ни.

Гості ду­же роз­гу­ля­лись. Ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му. Час був зимній, без­робітній. До­ма бра­ла кож­но­го нудьга за са­ме сер­це.

- А що, лю­ди добрі, чи роз'їде­мось до­до­му, чи ще ку­ди гур­том заїде­мо гос­тю­ва­ти? - по­дав свою гад­ку отець Мельхи­се­дек.

- Ой не хо­четься до­до­му! Ко­ли б так, щоб проїха­ти тільки проз до­му та й по­ми­ну­ти її, - за­го­моніли ма­туш­ки.

- Чия до­ма най­ближ­че, ту­ди їде­мо усі гур­том гос­тю­ва­та,- по­дав ра­ду отець Мельхи­се­дек.

- Добре, доб­ре! - крик­ну­ли ма­туш­ки. Най­ближ­че жив бла­го­чин­ний та Про­ко­по­вич, батько Онисії Сте­панівни. Гості по­ча­ли вилічу­ва­ти верст­ви, й вий­шло, що Бо­гус­лав на півверст­ви ближ­че од Чайків. При­па­да­ло їха­ти в Бо­гус­лав до Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха знав, що йо­го жінка ста­не гоп­ки, як уг­ля­дить цю всю ком­панію в своїй світлиці, од­на­че не посмів спе­ре­ча­тись і зап­ро­сив до се­бе гос­тей.

Позапрягали коні. Гості пов­дя­га­лись і ви­пи­ли на до­ро­гу. По­сидівши тро­хи в ко­жу­хах і ви­пив­ши ще по одній при новій де­ко­рації, гості вий­шли на га­нок; на ган­ку ще ви­пи­ли на до­ро­гу, ви­пи­ли до ко­ней і до са­нок, по­час­ту­ва­ли по­го­ничів і ру­ши­ли в до­ро­гу. Ба­ла­бу­ха сів з Про­ко­по­ви­чем на одні сан­ки; во­ни виїха­ли з дво­ру по­зад усіх.

Санна до­ро­га бу­ла доб­ра, але сніг був здо­ро­вий. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ле­жа­ли за­ме­ти. Над­ворі бу­ло ти­хо й вог­ко. Сто­яла м'яка од­ли­га. Сніг лип до по­лозків, до кінських ко­питів. Усе не­бо бу­ло зак­ри­те хма­ра­ми, як гус­тим білим ди­мом. Над да­ле­ки­ми гор­ба­ми та яра­ми не­бо ніби зли­ва­лось з зем­лею, вкри­тою товс­тим білим сніго­вим ша­ром. Зда­ва­лось, ніби сніг вкрив і зем­лю, й не­бо, й во­ни зли­лись до­ку­пи.

~ 66 ~