Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світу в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем.
Балабуха стояв і дивився. Він забув навіть поздоровкатись і поклонитись. Онися сама поздоровкалась і поставила тарілку на стіл. Стрічки заметлялись на плечах, неначе од вітру. Через стрічки було видно тонкий, рівний, як стріла, ще дитячий стан. Балабуха таки опам'ятався, підбіг до Онисі, зігнувся й поцілував її в руку. Онися засміялась, моргнувши до матері, й подумала: "їй-богу, кривиться! Отже ж ніби кривиться з мене!"
"І коли ж оце моя Онися встигла вбратись в нову плахту, в нову запаску ще й начіпляти стрічок та квіток на голову?" - думала матушка, поглядаючи скоса на свою доню.
Онися сіла на канапі. Її рівна блискуча постать була ніби намальована на здоровому килимі ясними блискучими фарбами. Балабуха сів на стільці під вікном і поглядав на неї несміливими очима.
"Чого це я так злякався цієї панни? - думав Балабуха. - Я ж таки академіст, філософ, а вона і в граматиці, і в риториці не була й не вміє навіть просклоняти "mensa", [1] а я ж знаю Горація та Овідія напам'ять, од дошки до дошки".
Балабуха підвів гордо голову, закинув ногу на ногу, обперся ліктем об стіл і примостився в академічній позі. Онисі та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна й завзята й не любила гордих та натуристах людей. Вона любила верховодити, а не коритись.
В хаті на часину стало тихо. Усі замовкли, тільки було чути, як мухи бились об шибки, залиті гарячим сонцем.
- Чого ж оце ми сидимо? Випиймо по чарці, то, може, й повеселішаємо та розговоримось, - сказала матушка, наливаючи горілку в чарку.
- І то розумне слово, - обізвався Балабуха густим басом, з повагом розтягуючи слова. - "In vino veritas" [2] - говорили латинці.
Матушка випила півчарки й налила Балабусі; Балабуха вихилив чарку до дна й укинув у рот одразу півпирога.
- А ти, доню, не покуштуєш часом оцієї поганої та гіркої? - спитала мати в дочки.
- Спасибі, мамо! Я не п'ю, - сказала Онися швидко й голосно, як одрізала.
- Та, бач, за здоров'я шановного гостя хоч пригуб, - сказала матушка, подаючи дочці чарку.
Онисі було ніяково не випити. Вона встала, помочила губи в чарці й поставила чарку на тарілку, обтираючи уста хусточкою.
Після чарки розмова пішла жвавіше, матушка розказувала про господарство, за урожай, за пасіку. Балабуха вкидав подекуди слівце та все поглядав на Онисю. Онися все повертала очі на мальований поставець коло порога, неначе вона вперше його бачила.
Матушка заговорила про небіжчика вільшаницького священика, про похорон.
- А ви були на похороні? - спитав Балабуха в Онисі.
- Ні, я боюсь мерців. Я б три ночі не спала після похорону, - сказала Онися й знов почала роздивлятись на зелені одвірки дверей та на Авраама, котрий підняв здорові перелякані очі на небо, неначе й він углядів там якогось мерця.
- Який в вас гарний садок, та ще й над водою, - сказав Балабуха, обертаючись просто до Онисі.
- Садок гарний, але цього року не вродила "хруста", - сказала Онися, вкидаючи новомоднє заграничне слово.
- Може "фрукти", - сказав Балабуха, - бо це слово латинське четвертої деклінації, і воно роду мужеського, тим-то треба казати фрукт, а не фрукта.
"Ой та й поганий же, та ще й вчить мене, - подумала Онися й почервоніла. - Потривай же ти, великорозумний академісте! Ось я тобі підсуну хрукту!"
Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:
- Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого: а доки він спатиме!
Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.
"3відкіль почать? Що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски", - моливсь в думці Балабуха до давніх богів.