А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам'яті.
"Ой Афіно-Палладо; ой божественна Діано! Ой Венеро!" - кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.
"Чи не покликати б на поміч Горація? А може, Арістотеля?" - думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.
- Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! - ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.
Онися липнула на його здивованими очима. "Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому", - подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.
- Ви, Онисіє Степанівно… я… ви… - знов почав Балабуха, - як побачив я вас, то мені став світ немилий!
- Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав'язала! - одрубала Онися сміливо.
- Ви жартуєте? Краса страшна, - це правда; але так, як були страшні для людей давні боги, як страшний бог, - почав філософствувати Балабуха. - Ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона, - кого вразять, той вже навіки ваш.
- У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? - обізвалась Онися.
- O sancta simplicitas! [3] Яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! - промовив неначе сам до себе Балабуха.
"Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста", - подумала Онися й почала сердитись.
- Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю, - говоріть-бо по-людській! - сказала Онися.
- Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати, - сказав Балабуха й сам здивувався, що він сказав ці слова так дуже просто й ясно, й ні кришки не по вченому.
- Так би ви й сказали, то я б знала, про що п'ється, - сказала Онися й засміялась, ні трішечки не засоромившись; вона чула такі речі, може, десятий раз.
Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з'явились по два пружки, неначе по дві іжиці. В академії студенти через ці пружки жартували з Балабухи й говорили, що як він засміється, то в його по один бік рота набігають супини, а по другий - герундії. Онисі здалося, що Балабуха дивиться на неї згорда й сміється з неї.
"Потривай же ти, академісте! Я ж тобі накладу в віз таки правдивих гарбузів", - подумала Онися, і в неї з'явилась і справді думка пожартувати з академістом, накласти йому в віз тої "хрусти". Онися сама до себе зареготалась од своєї несподіваної думки.
- Чого ви смієтесь? Чи ви такі веселі та щасливі? - питав Балабуха, й собі осміхаючись.
Рипнули двері з сіней. В хату ввійшла матушка. Вона вгляділа, що молоді люди обоє сміються, й подумала, що вже все скінчилось до ладу, як слід.
- Оце я будила, будила свого старого, та й не добудилась, - весело промовила матушка, - коли ваша ласка, випиймо по чарці та ходім до пасіки в садок, - може, гуртом розбудимо старого.
Матушка налила по чарці, випила сама й почастувала Балабуху. Балабуха стукнув чарку до дна і в смак з'їв пирога, неначе після дуже важкої, але добре скінченої праці.
- Може, вип'ємо ще по другій? - спитала матушка.
- Ні, спасибі вам, паніматко, - весело сказав Балабуха, - est modus in rebus, [4] як казав Горацій, - є міра для всього.
- Ви все по-вченому говорите, а ми люди прості й просто горілочку п'ємо, - сказала матушка.