- Що то ви, Онисіє Степанівно, ото робите? - спитав отець Харитін.
- Ах, нема роботи, то перебираю то се, то те, аби дурно не сидіти!
- Як нема роботи, то згорніть руки, та сядьте, та одпочиньте трохи.
- То тільки чоловіки вміють посиденьки справляти, згорнувши руки, а жінки ніколи не всидять: нам так - або горілку пити, або діло робити, - говорила Онисія Степанівна з скрині, неначе сховавшись в неї по самий стан.
- Або язиком дзигоріти, - знехотя прохопивсь з жартом отець Харитін і кахикнув. - Та не нагинайтесь, матушко, так низько, щоб часом ще не переломились пополовині та не дали сторчака в скриню.
- Придерж лишень свого язика зубами, бо он дочка слухає.
Надезя й справді одвела очі од книжки й зирнула на чудну мамину позу.
- А як ви думаєте, Онисіє Степанівно, чи не одвезти б пак нам Надезю в школу в Богуслав до вчительки в пансіон? - спитав боязко та обережно отець Хариті?
- От вигадав! Навчиш сам читати, та й буде з неї. Виросте, то за роботою й те забуде. Адже й я вчилась читати, а тепер ніколи й помолитись по книжці, перехамаркаєш молитви напам'ять, та й годі.
- Коли паніматко, тепер інший час настав: батюшки дають дочок в пансіони, щоб вміли і читати, і писати, і танцювати, ще й грати…
- І, мабуть, щоб вміли з гусарами тікати, як наша благочинна… Слухай лиш, панотче! А де ж ти на цю справу набереш грошей?
- А от кажуть, що нам незабаром дадуть жалування з скарбу.
- Як дадуть, тоді й повеземо Надезю в Богуслав в пансіон. Щось люди так говорять, - вже третій рік говорять за те жалування, а жалування нема. То, певно, жиди та пани брешуть, на свою обихідку, що батюшки незабаром забагатіють од того жалування.
Надезя перестала читати й витріщила на маму очі; в неї очі пойнялись слізьми.
- От і одвеземо тебе, Надезю, в школу; там тебе буде вчити шляхтянка, якась панія, - сказав отець Харитін до Надезі. Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату.
- Не дражни-бо, старий, дитини, бо я тебе ще й вилаю, не казавши лихого слова, - загула Онися з скрині, неначе з-під землі.
Онися підставила під ноги низенький стільчик, ще глибше сховала половину себе в скрині; друга половина стриміла, неначе на тину, обмощена полотнами та півмітками.
Надворі загавкали собаки. Рипнули двері в світлицю. Батюшка вийшов і вглядів розсильного од благочинного, довгоногого паламаря з Шандри, що розносив курсорію. Він трохи жахнувся, бо не любив і боявся тих офіціальних пакетів. Але, прочитавши бомагу, отець Харитін з радості трохи не підскочив і прожогом побіг в кімнату.
- Радуйтесь, Онисіє Степанівно! Благочинний вже кличе за жалуванням. Жалування вже й є!
Онисія Степанівна витягла голову з скрині й розхилилась на ввесь зріст, стоячи на стільчику. Її голова стриміла врівні з грубою й трохи не черкалась об сволок. Висока та тонка, вона була схожа на стовп, й з того дива й справді трохи не стала соломяним стовпом.
- Вбирайсь мерщій та їдь. Забирай гроші швидше! - гукнула вона на свого панотця.
- Та ще й які гроші! За два минувші роки заразом, - обізвавсь паламар.
- От тепер зачиняйте скриню, згорніть руки та хоч насіннячко лузайте, - сказав отець Харитін. - В бомазі написано, що я буду брати на рік 120 карбованців! Теперечки ми кинемо лихом об землю! Тепер ми забагатіємо! Не будемо дивитись панам в руки та благати в їх ласки!
Онися обернулась до образів і перехрестилась.
- Тепер, паніматко, скидайте плахту та юбку та вбирайтесь по-модньому, в сукню, - заберу гроші, привезу вам з Богуслава гостинчика, чогось моднього на сукню. Не будемо вже на луб'яних возах та в мотузяних шлеях їздити! - сказав отець Харитін.