- Ой лишечко! Чого ж це ти набрав! Чи воно старе, чи полиняло? Ну й протринькав же ти гроші на якусь жидівську старовизну. Мабуть, нею жидівка вкривалась з півроку. Ото набрав! Їй-богу, неначе на черіні на попіл хто насипав висівок та притрусив гнилим листям.
- Їй-богу, Онисіє Степанівно, таку саму сукню носить благочинна і навіть всі багаті богуславські жидівки, - вихопився отець Харитін.
- То це ти прирівняв мене до жидівок та до своєї поганої благочинної? - знов підняла на октаву вище свій голос Онися. - В такій сукні, мабуть, тікала з гусарами твоя благочинна. Ти думаєш, я вберуся в оцю попелясту пістрю?
- Коли ж така тепер мода, - несміливо обізвався отець Харитін.
- Добра мода. Вберусь хіба, щоб була схожа на попелясту курку? На, носи сам або повези своїй благочинній, бо ти їй сприяєш. Другий раз не купуй сам мені гостинців.
Онися тикнула матерію отцю Харитонові під ніс, так що він її понюхав і знайшов, що вона трохи тхне жидівською хатою.
- Я сама одвезу та переміню її на щось інше, путніше, - сказала Онисія Степанівна. - Потривай же, пане Бонковський! Піддурив мого попа, піддурю колись тебе й я. Я тобі цього не вибачу, не подарую, Олесин полюбовниче! От тобі й жалування! Пропало те, що й раділа цілий день.
Другого дня світом селяни викопали ворітниці, висадили ворота й видерли з їх зубів карету і вкотили у возовню. Там вона пролежала років з чотири. Кури неслись в її задку, а одна квочка навіть висиділа курчата, доки захожі жидки не купили її за третю частку ціни.
Онисії Степанівні не довго довелося ждати, щоб помститись над паном Бонковським. Через тиждень після тієї події Бонковський, змолотивши графську пшеницю, наклав на п'ять возів мішків та лантухів і звелів мужикам везти на продаж за Рось в якесь містечко до знайомого жида. Граф кудись виїхав на той час. Мужики везли крадену пшеницю, а Бонковський покатав уперед верхом виглядати, чи не їде часом назустріч граф або який його сусіда. Тільки що він виїхав за Вільшаницю, проти його катав бідкою жидок, котрий не раз переводив крадене графське добро. Він розказав, що граф вертається, в сусідньому селі став попасати коні й, певно, незабаром поїде на Вільшаницю. Бонковський мов скажений повернув коня назад і прискакав в Вільшаницю. 3 гори на греблю з'їжджали хури. Звернути не було куди; шлях ішов одним один, - ніде не було поворотки. Довелось хоч у пазуху ховати хури. Бонковський кинувся в двір до отця Харитона.
- Ой отче Харитоне, рятуйте! Заробите великого гостинця! - крикнув Бонковський, вступаючи в хату.
- Що там таке? Може, обламались? Може, згорів тік? - спитав отець Харитін.
- Та де там тік, - я сам згорю до останку! Граф от-от наскочить в Вільшаницю!
- То що ж! Як наскочить, то й проскочить.
- Не проскочить, бо зачепиться за мої хури з пшеницею. Он бачите, стоять за вашим двором. Чи нема де в вас прихистити та переховати крадену пшеницю на якийсь там час? - і Бонковський щиро признавсь і оповістив за свою крадіжку та шахрування. Отець Харитін догадався, до чого воно йдеться, - треба було допомогти знайомому в пригоді. Йому стало жаль панка.
- Скидайте хутчій мішки в дзвіницю. Там їх не посміє зачепити й сам граф, - промовив отець Харитін.
- Ой мерщій і батечку й голубчику, бо от-от наскочить граф, - благав Бонковський.
Отець Харитін вхопив ключі, одімкнув дзвіницю. Двері в дзвіницю були з улиці. Мужики в одну мить повносили мішки й повернули вози назад на греблю. Отець Харитін замкнув двері й вкинув ключі в кишеню. Бонковський тричі цмокнув його в губи, скочив на коня й покатав через греблю.
- Онисіє Степанівно! Бонковського крадена пшениця в дзвіниці. Ось і ключі од дзвіниці, - гукнув отець Харитін до Онисі.
- От і добре. Помстимось над ним за карету. Я не оддам йому тієї пшениці. А що, попавсь, паничу! - сказала, аж підскочивши, Онися. - Візьми зараз спродай пшеницю, а гроші роздай старцям, абощо.
- А добре ти кажеш! - сказав о. Харитін і покликав жида; частку продав, а частку так оддав зерном бідним. На другий день приїздить Бонковський з порожніми возами по пшеницю.