Сюжет цей загальновідомий, тож тут ми просто нагадаємо його основні перипетії. Юний герой Сіґурд з роду Вьольсунґів мститься за батька, вбиває дракона Фафніра, здобуває його скарб (який виявляється проклятим), пробуджує зі сну войовницю Сіґрдріву (згодом ототожнену з Брюнхільд) і отримує від неї поради та настанови, після чого братається з вождями бургундів, синами Гюкі, Ґуннаром і Хьоґні, та бере шлюб із їхньою сестрою Ґудрун. Брати через підбурювання ображеної Брюнхільд, заздрощі й жагу до скарбів убивають Сіґурда, а Ґудрун видають за короля гунів Атлі. Атлі й сам не проти заволодіти скарбами, тому запрошує до себе братів жінки й убиває їх. Ґудрун мститься йому за це і вирушає до заморської країни, де бере третій шлюб із королем на ймення Йонак. Її дочку Сванхільд видають заміж за короля ґотів Германаріха, але той убиває її через перелюб. Сини Ґудрун вирушають мститися за сестру, та це їм вдається не повністю.
Історія про Сіґурда (Зіґфріда німецької традиції) з'явилася вочевидь внаслідок нашарування давніх міфів та історичних подій доби Великого переселення народів на германську культурну матрицю вендельського періоду (VI — VIII ст.) та їхнього переосмислення за доби вікінгів і згодом, на континенті, в класичному середньовіччі. Прототипом головного героя став, радше за все, король франків Сіґберт, прототипом брата його жінки Ґудрун/Крімгільди і водночас — винуватця його загибелі Ґуннара/Ґунтера — король бургундів Ґундіхар, прототипом Атлі/Етцеля став повелитель гунів Аттіла, згадується під іменем Йрмунрекка король остґотів Германаріх. Відомо, що гуни на чолі з Аттілою 437 року знищили королівство бургундів на Райні. Сам Аттіла помер 453 року за дивних обставин. За однією з версій, його вбила на шлюбному ложі його нова дружина Ільдіко (Ільда, Хільда, звідки імена «Крімгільда», Ґудрун скандинавської традиції, сестра королів-бургундів Ґуннара й Хьоґні, дружина вбитого ними Сіґурда, і «Ґрімхільд», матір Ґудрун). Кривава драма, що розгортається при дворі короля гунів Атлі у «Гренландській пісні про Атлі» й у «Гренландських промовах Атлі», радите за все має за фабулярну основу самі ці дві ключові події. Згодом у цю історію були вплетені постаті Сіґберта, Германаріха, а також братів Саріуса й Амміуса з народу росомонів та сестри їхньої Сунільди (Хамдір, Сьорлі й Сванхільд з «Підбурювання Ґудрун» та «Промов Хамдіра»).
Варто зазначити, що цей сюжет набув величезної популярности у Німеччині та Скандинавії (забутий прямими нащадками учасників — франками, ґотами, бургундами тощо), але реалізується у геть протилежні способи. Якщо у німецькій «Пісні про Нібелунґів» жінка мететься власним братам за вбитого ними чоловіка, то у «Старшій Едді» та «Сазі про Вьольсунґів», навпаки, жінка мететься новому чоловікові за вбитих ним родичів. У першому випадку ілюструється феодальна мораль, за якою чоловік є важливішим за родичів, у другому — мораль родова, за якою кревні важливіші за чоловіка. Другий мотив є вочевидь давнішим, як давнішою є і скандинавська версія вьольсунґо-нібелунґівського сюжету.
Лінія самого Сіґурда є інтерпретацією індоєвропейських міфів: герць із драконом, здобуття скарбів, помста за старшого родича, шлюбні випробування, пробудження валькірії (сюжет «Сплячої красуні»), мотив протистояння воїна і коваля тощо. Тут Сіґурд виступає як традиційний індоєвропейський культурний герой, який упорядковує хаос у космос єдино доступним йому способом — за допомоги насильства. З низки цих пригод вибивається хіба що «Пророцтво Ґріпіра», яке вважається відносно пізнім твором, де Сіґурд отримує пророцтва про свою долю і загибель. Тут проявляється риса германського фаталізму: дізнавшись про свій життєвий шлях, Сіґурд не прагне щось змінити або його уникнути, навпаки, вирушає назустріч напророченому. Саме тому він є взірцевим германським героєм (але те саме можна сказати і про його вбивць Ґуннара й Хьоґні, та й про його жінку Ґудрун). Чому ж ці давні міфи були переосмислені у зв'язку з франкським королем Сіґбертом, важко твердити напевно (якщо взагалі можна довіряти версії про Сіґберта як про прототип Сіґурда).
Вплив скандинавської міфології на добу романтизму і навіть на сучасну масову культуру важко переоцінити, проте це тема окремих розвідок. Для нас тут є важливим лише той факт, що «Старша Едда» лишається одним із ключових джерел для дослідження скандинавської міфології. Але не менший інтерес цей епос становить і для філологів. Адже «Старша Едда» писана давньоісландською мовою, як і переважна більшість ісландських саг, тож дає можливість вивчати мовний матеріал XI—XIII сторіч. До того ж «Едда» містить чимало архаїзмів і лексичних форм, не характерних вже для мови саги. Давньоісландська мова, як і мова Норн і мова рунічних написів, використовується для реконструкції мови Давньої Півночі (dånsk tunga, «данська мова»), а разом з готською, давньоанглійською, давньоверхньонімецькою — для реконструкції прагерманської мови й у індоєвропейських мовних студіях, і тут «Едда» є незамінною скарбницею архаїчної лексики. Цілий мовний пласт «Едди» є прикладом поетичного кодування, тобто слів, не характерних для прози, вживаних винятково у поезії — aldar 'люди', gamli 'орел', geiri, gim 'вогонь', gjálfr 'хвилі' (пор. англ. gulf і нім. Golf), gramr, siklingr 'король', 'правитель', 'лідер', bekker 'річка', bifröst 'веселка', brim, Rakni, geimr 'морe', flotnar 'мореплавці', álfröðull, «сяйво альвів», 'сонце', fljóð 'жінка' tramar 'тролі', 'злі духи' тáпі 'місяць' (у прозі вживається також, але досить рідко) тощо.
При тому, «Старша Едда» є цілком інакшою формою поезії, ніж та, що набула широкого поширення за доби вікінгів і міцно вкорінилася в Ісландії — себто ніж поезія скальдів. Власне, еддична і скальдична поезії — не лише дві різні форми поезії, вони протиставляються одна одній за багатьма параметрами. Так, поезія скальдів міцно прив'язана до певного розміру — тоді як еддична строфа тяжіє до цілком інакшої розстановки наголосів, до розмірів, вочевидь, більш архаїчних, та й цей розмір не завжди дотримується (що ми бачимо хоча б на прикладі «Пісні про Харбарда»). Скальдична строфа містить зазвичай чотири рядки — еддична від шести до восьми. Вірш скальда — це або твір з якоїсь нагоди («віса»), або хвалебна пісня на честь правителя («драпа»), або любовна поезія («мансонґ»), або так званий «нід» — образливий вірш, або, іноді, заклинання. Еддична ж пісня є повноцінним наративом із фабулою, присвячений давноминулим подіям, що іноді прямо підкреслюється. Твір скальда майже завжди має автора, тоді як еддична пісня — це фольклор, результат переспіву з покоління у покоління певного сюжету. Можна обережно припустити, що до запису еддична поезія побутувала в усній традиції так званих тулів (þulr). Цим давнім словом з поетичного тезаурусу, якщо вірити словникові Ричарда Клісбі й Ґудбранда Віґфуссона, позначається знавець давніх переказів, поет, мудрець, можливо, чаклун. Окрім «Едди», слово вживається на рунічних написах на каменях, але вже на момент запису «Едди» вийшло з широкого вжитку. Можна припустити (це не може бути чимось більшим, аніж спекуляцією), що у залізну добу в скандинавському (і, ширше, германському) середовищі існував прошарок людей, основним ремеслом яких було зберігання й ретрансляція міфів, а також, імовірно, релігійно-магічні практики — це і були тули. За доби вікінгів традиція тулів помітно редукується, аж до такого стану, що ми можемо більш-менш певно твердити, що особливої касти інтелектуалів-жерців, подібної до кельтських друїдів або до індійських брахманів, станом на Х — ХІ ст. у Скандинавії вже не існує (якщо не брати до уваги язичницький храм в Уппсалі). Постає нове суспільство і нова поезія — поезія скальдів, тоді як давні епічні пісні переважно зберігаються в народній пам'яті, поступово втрачаючи актуальність через запровадження християнства (але тут «героїчним» пісням пощастило більше, ніж пісням про богів). Якщо еддичну і скальдичну поезію щось і ріднить, то це метричні прийоми — алітерація (коли у строфі кілька слів мають починатися з одного приголосного звуку) і кеннінґ (особливий рід тропів, коли два і більше предмети співставляються, щоб описати третій: «поле хвиль» — кеннінґ на позначення моря, «кінь відьми» — на позначення вовка, «володар перснів» — короля, «ялина намиста» — жінки тощо). Проте еддична поезія не прив'язана до цих метричних прийомів до такої міри, як поезія скальдів.