84
Правду скажу:
мужу не варто
жінки словам довіряти,
круту верткому —
серця в них подібні[68],
і зрада у грудях лежить.
85
Луку, що тріснув,
вогню, що палає,
вовку прудкому,
галасливій вороні,
свині, що вищить,
без кореня древу,
хвилі високій,
казану, що кипить,
86
летючій стрілі,
валу, що пада,
кризі осінній,
змії, що згорнулась,
жіночим словам,
ламкому мечу,
ведмежим забавам
і конунга синові,
87
хворій худобі,
холопу свавільному,
лестощам відьми,
ворогу мертвому,
88
раннім врожаям
віри йняти не варто,
як і юному синові;
погоді для сівби
і розуму сина
вірити надто не треба.
89
Братовбивці нащадку,
як стрінеш його на шляху,
хаті палаючій,
коню зашвидкому, —
бо стане нездатним,
як ногу зламає, —
вірити муж не повинен
всьому, що названо тут.
90
Жінку кохати чарівну,
що змислила підступ,
як на коні без підків
прудкому, дворічному
і норовливому,
льодом чвалати,
чи у негоду
човен вести без стерна,
чи гнати кульгавому
оленя в горах.
91
Нині скажу я,
бо знаю напевно:
брешуть і жони, й мужі;
хто ґречно мовить,
намисливши підлість,
той й мудрому баки заб'є.
92
Будь красномовним,
скарби обіцяй,
як хочеш від жінки кохання,
личко хвали,
вроду жіночу:
завжди жадане дістанеш.
93
За любов зневажати
жоден з мужів
інших не має;
часто і мудрий
втратить у пристрасті розум;
дурневі то невтямки.
94
Зневажати не завжди
муж має інших
за те, що всякого трапить;
здуріє й мудріший
з людських синів
од дужої хіті.
95
Тобі лиш відомо,
що в серці твоєму,
які там думки;
розпач — хвороба,
важча за інші,
які лиш відомі знавцям.
96
Звідав я це,
як сидів в очереті,
чекав на миленьку;
тіло і серце
віддав би за неї,
та втримать не зміг.
97
Біллінґа доньку,
що спала на ложі,
знайшов сонцесяйну[69];
слави-бо ярла[70]
не так я жадав,
як бачити любе обличчя.
98
«Як вечір настане,
ти, Одіне, прийдеш,
як маєш до діви розмову;
знати про це
ніхто не повинен,
бо вийде на гірше».
99
Потім я зник,
і кохання, здалося,
затьмарило розум мені;
одне мав на думці,
що стане моєю
вона неподільно.
100
Я згодом прийшов:
були наготові
ратники збройні
з вогнем смолоскипів,
і купи колод,
що шлях заступили мені.
вернуться
Пам'ятний камінь (bautarsteinn), або ще «рунний камінь» — елемент поховальної традиції північних германців: плита чи обеліск (менгір), що встановлювався сторчака край дороги (іноді на могилі), найчастіше оздоблювався рунічним написом, що сповіщав ім'я небіжчика та деякі обставини його життя; іноді текст супроводжувався підписом штибу «ці руни вирізав такий-то».
вернуться
Йдеться про особливості норвезької прибережної акваторії, насиченої шхерами і рифами: вночі там не ходили, а з настанням сутінків витягали човна на острівець і ночували.
вернуться
Строфи 76 і 77 утілюють головну ідею людського буття, власне — сенс існування, актуальний для доби вікінгів.
вернуться
Фіт'яр — чи то «жирний», чи то «мешканець Фіт'яру», селища в гирлі Харданґерфіорду в Норвегії.
вернуться
В оригіналі gerðu ginnregin, де ginnregin — аси.
вернуться
Себто Одін; дослівно fimbulþulr означає «співець чарівних пісень», від fimbul — «чари» і þulr — цим словом позначається як поганський жрець, так і чаклун, і виконавець пісень та віршів; за доби вікінгів традиція анонімних виконавців-тулів переважно поступилася традиції скальдів.
вернуться
Себто під час поховання, по смерті. Традиція спалення померлих на вогнищі («доба спалень», brunaöld) зберігалася у Скандинавії лише до середини IX століття. В Ісландії кремація взагалі не практикувалася (в тому числі й через частковий дефіцит пального).
вернуться
Шкляву кобилу купи, // а меч, як іржавий — вони тоді дешевші.
вернуться
Про коня краще дбати самотужки, тоді як собака, годований у сусіда (себто нечасто), буде голодний і злий.
вернуться
Йдеться про гончарне коло. Інший варіант перекладу «на колі верткому // зроблені їхні серця».
вернуться
В оригіналі sólhvita, «сонцебіла», «біла, мов сонце»; світлий колір шкіри і волосся маркує у нордичній культурі еталон краси.
вернуться
Слави-бо ярла — в оригіналі jarls ynði; останнє слово можна перекласти і як «влада», «шана», «сила», «вдача», «щастя», «талан». Себто, на мій погляд, це універсальна рима до загального індоєвропейського поняття «фарну». Цим словом іранського походження називають магічний «капітал» як індивідууму, так і певної групи (роду, спілки, країни), що забезпечує індивіда чи групу добробутом, славою, військовою силою, здоров'ям, щастям, плодючістю тощо. Нордична культура має досить багато слів на позначення фарну: це і hamingja, і fylgja (специфічні назви духів-охоронців, які одночасно втілюють «щастя»), і frama («звитяга, перемога, сила, приз»), і ще чимало всіляких інших.